Чорний обеліск
Шрифт:
Сьогодні моя робота закінчена. Ґеорґ Кроль уже зник у своїй кімнаті, захопивши свіжі номери «Берлінер Тагеблатт» та «Елеганте Вельт». Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам’ятника полеглим, однак на не вистачить часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку і відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона з’являється біля вікна, цього разу одягнена, і розмахує величезним букетом червоних троянд, посилаючи мені рукою поцілунок. «Ґеорґ! – думаю я. – Встиг-таки, проноза!» Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна
– Красно дякую за квіти! Ви, мисливці за покійниками, виявляється, ще й кавалери!
Вона аж тіпається від сміху, показуючи хижі зуби. Потім дістає листа.
«Найшановніша, – хрипить вона, – поклонник вашої краси насмілюється скласти до ваших ніг ці троянди». – Ліза переводить подих. – І адреса: Цирцеї з Гакенштрассе, 5. Що таке Цирцея?
– Жінка, що обертає чоловіків на свиней.
Ліза труситься від реготу, однак вона явно задоволена. Здається, що разом з нею труситься весь будинок. Це не Ґеорґ, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.
– Від кого лист? – питаю її.
– Від Олександра Ризенфельда, – хрипить Ліза, – через фірму «Кроль і сини». Ризенфельд! – вона аж заходиться від сміху. – Це не той миршавий, бридкий, що був з вами у «Червоному млині»?
– Він не миршавий і не бридкий, – заперечую я. – Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.
Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.
Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.
– Курте, – звертаюсь я до нього, – якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?
– Тисячу доларів, – не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.
– Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
– Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.
Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.
– А що б ти зробив з грошима? – питаю я, все ще не втрачаючи надії.
– Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.
– І тобі не соромно? – кажу я. – А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.
– Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. – Бах бере ще один акорд. – Будинки, – каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. – За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці
– Це ж просто жахливо, – розчаровано кажу я. – Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?
– Домовласник і скульптор. – Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну. – Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин слід або їсти, або милуватись ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.
Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним пристойної розмови не заведеш. Особливо такої, за якою забувають зрадливих жінок.
– В чім суть життя? – питаю я, вже йдучи.
– В тім, щоб спати, їсти й любити жінок.
Я одмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в такт стукоту Вільке, потім помічаю це й змінюю ритм.
У підворітті стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.
– Ось! На їх! Мені такого не треба.
– Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?
– Дякувати Богу, ні. Я не корова. Ризенфельд! – Вона сміється, як жінка з нічного клубу. – Скажи цьому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.
– А що ж тобі дарувати?
– Прикраси. Що ж іще?
– А одяг?
– Одяг дарують лиш тоді, коли перебувають уже в ближчих стосунках. – Вона зиркає на мене. – Щось ти дуже сумний. Розвеселити тебе?
– Дякую. Я й так веселий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».
– Я маю на думці не «Червоний млин». Ти все ще граєш на органі ідіотам?
– Так, – здивовано кажу я. – Звідки тобі відомо?
– Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.
– Ти й так туди скоро потрапиш.
– Ну, це ми ще побачимо, хто перший, – спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок. – На, забирай цю пашу. Я не можу тримати її в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.
– Що?
– Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?
Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.
– Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти умудряєшся вечорами зникати з дому?
– Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.
– А коли він не в різниці?
– На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».
– Справді?
– Хлопче, ти дурний, – каже Ліза, – як і мій старий.
– А одежа й прикраси?
– Кажу йому, що все це дешеве й фальшиве. – Ліза посміхається. – Всі чоловіки вірять у таке. Так от, бери цю зелень. Подаруй її якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квіти.
– Ти погано мене знаєш.
Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.