Чорний обеліск
Шрифт:
Він хапає капелюх і вибігає з кімнати, грюкнувши дверима. Нам видно крізь вікно, як він важко перетинає подвір’я своїми товстими кривими ногами. Велосипедні защіпки на холошах надають йому напіввійськового вигляду. Генріх поспішає до ресторанчика «Квітка», куди він завжди вчащає.
– Цей обиватель, цей садист хоче мати радість від торгівлі! – сердито кажу я. – Як можна торгувати такими речами, як ми, інакше, ніж з благочестивим цинізмом, коли бажаєш уберегти свою душу? А цей лицемір хоче мати радість від спекуляції покійниками і вважає це своїм законним правом!
Ґеорґ сміється.
– Бери гроші й ходімо. Ти ще не передумав
Ґеорґ бере чемодан з грошима і байдуже ставить його в кімнату поруч з конторою, в якій він ночує. Я складаю свої пачки в коробку з написом: «Кондитерська Келлера – найкраще печиво, з доставкою додому».
– Ризенфельд справді приїде? – питаю я.
– Так, він прислав телеграму.
– А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?
– Побачимо, – відповідає Ґеорґ і зачиняє двері.
II
Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.
– Інфляція! – кажу я. – Ось тут теж вона – і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!
Ґеорґ киває головою, принюхується й затягується бразильською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли він милується нею з сигарою в зубах.
Ми дивимось на цю пишноту, відчуваючи на обличчях сонце.
Сад за домом править нам одночасно й за виставку товарів. Там вишикувались надгробки, ніби рота бійців на чолі із струнким лейтенантом – чорним обеліском, що зайняв пост біля самих дверей. Це та сама річ, яку я радив Генріхові продати, – найдавніший пам’ятник фірми, її прикмета і чудовисько несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковика й цементу – пам’ятними для бідняків, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, залишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, уже на цоколях, однак все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай у смерті, коли не зміг у житті. Таких пам’ятників ми продаємо більше, ніж зовсім простих, і невідомо, чи це запізніле честолюбство родичів померлого слід вважати зворушливим чи безглуздим. Потім стоять надгробки з пісковика, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Ці речі вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. Їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, котрі мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи – дрібні чиновники, яким завжди доводиться показувати з себе більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат з стоячими комірцями, що невідомо як умудряється ще проіснувати тепер, коли підвищення платні весь час відстає від інфляції.
Але всі ці пам’ятники – то ще дрібнота. Тільки за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані з одного боку – спереду гладенькі, з боків і ззаду грубо обтесані, цоколь теж з усіх боків необроблений. Це товар для заможнішого середнього стану – роботодавців, комерсантів, власників більших крамниць і, звичайно, для мужніх невдах – вищих чиновників, яким, так само як і дрібним, щоб не принизити своєї гідності, доводиться витрачати
Однак аристократами надгробків є поліровані з усіх боків велетні з мармуру та чорного шведського граніту. В них кожна стінка, незалежно від того, видно її чи ні, відполірована до блиску, навіть цоколі гладенькі, причому їх не тільки по одному чи по два, а часто є ще й третій, скошений, а зверху ця блискуча річ увінчана ще й масивним хрестом з такого самого матеріалу. Сьогодні такі пам’ятники можуть купити лише багаті селяни, власники великих реальних цінностей, спекулянти та спритні ділки, які працюють на довгострокових векселях і таким чином живуть за рахунок державного банку, котрий завжди платить новими, незабезпеченими золотом асигнаціями.
Ми разом поглядаємо на один із цих пишних надгробків, який ще чверть години тому належав фірмі. Ось він стоїть, чорний, блискучий, ніби щойно полакований автомобіль, весна огортає його своїми пахощами, бузок вклоняється йому, а він, як велична дама, холодна, незворушна, ще на якусь годину незаймана, – потім на його вузькому животі позолоченими латинськими літерами по вісімсот марок за кожну буде написано прізвище його володаря Генріха Фледерзена.
– Щасливої дороги, чорна Діано! – гукаю я, здіймаючи капелюха. – Поети споконвіку не могли збагнути, що навіть довершена краса підлягає законам долі й приречена на жалюгідну смерть! Щасливої дороги! Ти станеш тепер безсоромною рекламою для душі шахрая Фледерзена, що здирав з бідних удів нашого міста останні десятитисячні за надто дороге масло, в яке він домішував маргарин, не кажучи вже про грабіжницькі ціни на шніцелі з телятини, котлети з свинини і печеню з яловичини. Щасливої дороги!
– Ти викликав у мене голод. – заявляє Ґеорґ. – Ходімо у «Валгалу». Чи тобі треба спочатку купити краватку?
– Ні, я ще встигну купити, поки зачиняться крамниці. В суботу після обіду долар більше не піднімається. Від сьогодні з дванадцятої години аж до ранку в понеділок наша валюта стоїть на місці. А чому власне? Хтось діє тут, мабуть, дуже ледачий. Чому вартість марки не падає в кінці тижня? Бог її загримує чи що?
– Тому що біржа в цей час уже не працює. Є ще запитання?
– Є. Людина живе, керуючись насамперед своїми внутрішніми нахилами, а потім уже зовнішніми умовами чи навпаки?
– Людина живе й годі. У «Валгалі» сьогодні гуляш з картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.
– Гуляш! – Я зриваю примулу й встромляю її собі в петельку. – Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходімо, подражнимо трохи Едуарда Кноблоха.
Ми входимо в просторий ресторан готелю «Валгала». Хазяїн готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у коричневій перуці і розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з ніжною олениною на зуби попала дробина.
– Добрий день, пане Кноблох! – каже Ґеорґ. – Сьогодні чудова погода! Така погода викликає вовчий апетит.
Едуард нервово знизує плечима.
– Їсти багато шкідливо. Шкідливо на печінку, на жовч і на все.
– Тільки не у вас, пане Кноблох, – ласкаво заперечує Ґеорґ. – У вас обіди корисні для здоров’я.
– Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м’яса…
Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м’якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.