Чорний вершник
Шрифт:
– Якщо так, тоді зачекайте трохи, – промовив Гурко. – Я миттю!
Він спритно плигнув у рівчак, нахилився над конем. Обома руками обняв його за голову, збив з буйної вороної гриви сніг. Кінь, мов дитина, потягнувся до господаря тремтячими губами, жалібно заіржав.
– Прощай, мій вірний товаришу, – глухо промовив Гурко, виймаючи з-за пояса пістоль. – Ти чесно і віддано послужив мені… А я… Ось єдине, – він звів курок, – чим я можу віддячити тобі… Прости мене, друже!
Він приклав пістоль коневі до вуха і відвернув голову, щоб не дивитись у широко розплющені чорні
Пролунав короткий постріл. Кінь стрепенувся і затих. І зразу ж сніговій почав укривати його легким білим саваном, з-під якого страшно і неприродно виглядали зламані, вивернуті догори передні ноги.
Гурко розстебнув на коневі попругу, зняв сідло й гнуздечку. Спритно й легко, ніби йому було років двадцять, а не сорок, і ніби він не пролежав півдня, закляклий, у холодному снігу, вистрибнув з рівчака і сказав:
– Ну, ось я готовий! Якщо берете мене з собою, то постараюся не відстати…
Прямий і чесний Роман Воїнов обурився.
– Е-е, чоловіче, ти невисоко ціниш нас, якщо вважаєш, що ми дозволимо тобі йти піхтурою!.. – По російському звичаю він звертався до незнайомця на «ти». – Ось, будь ласка, мій сірий! Приторочуй міцніше сідло позаду і їдь, а я трохи пройдуся пішака, бо ноги вже геть затекли… А згодом мене змінить Ненко, та й Арсен буде не від того… Якщо вже зараджувати лихові, то гуртом! Недарма ж у вас кажуть: гуртом і рідного батька легше бити!
Ніжинський козак весело усміхнувся.
– Побий мене грім, якщо ви не добрячі хлопці! Га? їй-богу, варто було померзнути в снігу, аби тільки зустрітися з вамиї Видно зразу, що справжні запорожці, а не якісь зайди.
Звенигора і Воїнов переглянулись, зареготали. А Ненко, не дуже второпавши, що сказав веселий подорожній, якого тільки щасливий випадок урятував від смерті, з подивом спостерігав цю сцену.
– Вгадали, батечку! – сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в очах. – Один з нас – яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, – він показав на Ненка. – Другий, – кивнув на Романа, – донський козак… А третій, – ткнув рукавицею собі в груди, – колишній недовчении спудей… Ну, а всі гуртом – справжнісінькі запорожці!
– 0! – тільки й вихопилося у ніжинця, і він зареготав дужче за всіх.
Веселий регіт, до якого, зрозумівши, про що мова, приєднався і Ненко, покотився, переборюючи завивання хуртовини, широкою засніженою долиною. Можна було подумати, що четверо людей зійшлися не серед розбурханого оскаженілого від буремного вітру дикого поля, а, либонь, десь у затишній теплій корчмі, за кухлем смачного пива, біля вродливої веселої шинкарки.
Пересміявшись, вони швидко зібралися й пірнули в імлисто-молочну снігову каламуть. Арсен знову рушив попереду – прокладати дорогу. За ним верхи – Ненко й Гурко. А Роман, учепившись за гнуздечку, прив'язану до сідла, поспішав ззаду по втоптаному кінськими копитами сліду.
2
Буря не вщухала. Як тільки подорожні виткнулися з долини, вона заревла, закрутила, сипонула у вічі холодним приском і покотила далі – в незмірне безмежжя білого степу.
За невеличкими віконцями, на яких
Перед образами горить невеличка лампадка, під сволоком, на дерев'яній підставці, – воскова свічка, а в челюстях печі потріскує жовтавим полум'ям жмут смолистої скіпи.
За столом, на покуті, стоїть великий сніп жита, перев'язаний цупким перевеслом із лугового сіна і уквітчаний рясними кетягами червоної, мов кров, калини.
На столі, застеленому вишиваною скатертиною, в полив'яних мисках – кутя з узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги з маком, шулики з медом, два кільця ковбаси, що виблискують підсмаженими боками. А посередині, на широкій дерев'яній таці, – крутолобий білий коровай.
Кілька разів на рік – у великі свята чи при зустрічі найдорожчих гостей – бідаки-господарі стягалися на таке багате частування.
Стара Звенигориха з дівчатами – Стехою та Златкою – порається біля печі та столу. Дід Онопрій вмощує на покуть, за сніп, горнятко з кутею та глечик з узваром – домовикам, тобто душам померлих, щоб ласкаві й добрі були до хати і всіх, хто живе в ній.
Младен з Якубом мовчки сидять на лаві. Яцько підкидає в лежанку дрова, а Спихальський, ще змарнілий після поранення, але вже веселий і жвавий, бо відчув в останні дні, як у його м'язи стрімко вливається нова молода сила, швендяє по хаті і, потираючи руки, заглядає до полумисків, дзбанів та пляшечок, які все ставила і ставила на стіл Звенигориха. Вуса його ворушилися, мов у кота, коли він чує поживу, а злегка булькаті голубі очі виблискували радістю: він наперед смакував багату вечерю!
– То єсть, паніматко, чудесне, вельми розкішне свято – ваш щедрий, чи то пак багатий вечір! – філософствував він, патетично звертаючись до старої господині. – У жодного народу не видів ніц нічого ліпшого!.. Які страви! Які напої! Ух! Аж дух забиває, холера ясна! – Він ковтав слину і прицмокував язиком. – А цей зворушливий сніп жита, що пахне й досі – уй! уй! – чебрецем, свіжою сонячною соломою і далеким-далеким літом! Ці шорсткі бринькучі колосочки і кисло-солодка червона калина між ними!.. Як це мило і дотепно! Напередодні різдва і Нового року, на святвечір і щедрий вечір, вносити цей сніп у хату, ставити на найпо-чеснішому місці – на покуті і бажати, щоб Новий рік був такий же щедрий і багатий для господарів, як і цей золотий сніп! – Він підморгнув Стесі, яка саме розкладала на столі дерев'яні ложки.
– Амінь на доброму слові! – усміхнувся у сиву бороду дід Онопрій. – Вашими б устами та мед пити, пане Мартин!
– За цим діло не стане! Був би тільки мед! Га-га-га! – зареготав Спихальський і ляснув долонею Яцька, який, нахилившись, роздмухував у лежанці жар. – Годі тобі, хлопаку, тутай дмухати! Прецінь і в тебе, як і в мене, голод смокче за пупа! Ходімо лишень надвір та защедруємо під вікном паніматці, ачей, до столу покличе!
– Можна й до столу. Чого ж? І навіть без щедрівки… От хіба ще одну хвильку зачекаємо: мо', який гість нежданий прибуде!