Чудеса в Гарбузянах
Шрифт:
— Тобі не страшно. А мені, брат, страшно,— схилив голову набік бригадир.— За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця — відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.
— Як скрутить,— зітхнув дід,— то гукай не гукай — не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.
— То все пусті розмови,— насупився Бобешко.— їхати не збираєшся?
— Куди?
— У Київ хоча б.
— Збираюся.
— От,— усміхнувся Бобешко.— Нарешті. Правильно.
— Через тиждень. У ту суботу... Онука заміж виходить. Галочка.
— Вітаю тебе, старий!
— Ні,— рішуче сказав дід.— Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.
— От егоїст!— скривився бригадир.— Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина — колективна істота. Не комаха якась, щоб...
— Ви комах не чіпайте,— перебив його дід.— Комахи — це... Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об'єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або... Ні, не бачили! Бо такого не буває.
— Припини, діду!— гримнув бригадир.— Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе...
— Іменно!—підхопив Бобинець.— Іменно — лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що...
— Знаю. Знаю на що!— в очах у діда спалахнули блискавиці.— Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і — будьте здорові.
— Ну...— Бобешко на хвилину затнувся.— Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже...
— А хіба сам він приймав? А правління де було?
— Ну, добре, добре!— нетерпляче перебив діда Бобешко.— Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.
— Іменно!— підтакнув Бобинець.
— Так от!— голос Бобешка набрав металу.— Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу... За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.
— Чия думка?— спитав дід.
— Не прикидайся, старий!— насупив брови бригадир.— Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок... Все одно тут ніхто не живе.
— А я?
— Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.
— Іменно! Гальмуєш!— знову підтакнув Бобинець.
— Так от, є думка, щоб... той...— Бобешко говорив тоном офіційним, як на зборах.— Щоб переселити тебе, старий, десь у центр села. Або... ще краще, якби ти...
— Чия думка?— повторив дід.
— Ну, знаєш!—підвищив голос бригадир.
— Просто цікаво, з чиєї розумної голови випурхнула ця думка? Хто це вирішив мене переселити, зі мною не поговоривши навіть?
— Отож ми прийшли й говоримо,— скривився бригадир.
— Хто ж так говорить? "Є думка! Є думка!" Усе вирішено. Про що ж говорити?— Губи в діда тремтіли.— А куди ж я у центр села з оцими вуликами? Га? Від оцих лип? Від гаю цього? Для бджіл липовий цвіт — це ж...
— Не кажи, діду, дурниць. Прекрасно знайдуть твої бджоли інший цвіт. Оно в Демиденка теж пасіка.
— Та хіба ж можна рівняти! У мене ж мед...
—
— Ні! Ні!— стрепенувся враз дід Коцюба.— Не поїду я нікуди! Чуєте? З місця не зрушу. Тільки силою, на налигачі. Як совість вам дозволить...
— От бачиш, що робиться, коли людина одривається від
Колективу, від людей. Свідомість її перероджується. Вона дбає тільки про себе, про свої інтереси. Суспільні інтереси її не обходять.
— Іменно — не обходять. Одноосібник! — вереснув Бобинець.
І раптом...
Хлопці навіть здригнулися від несподіванки, почувши голос Сергія.
— Та хіба можна... Хіба можна вирубати такий гай? Це ж, пробачте, злочин!
Бобешко й Бобинець теж здивовано вирячились на Сергія. Вони, мабуть, навіть забули про його присутність.
Бобешко усім тулубом повернувся до нього й примружив очі:
— Ви, товаришу, хто такий? Турист? Так ото беріть свій мішечок і йдіть собі далі. І не лізьте не в своє діло.
— Іменно — не лізь! Включай третю швидкість і... газуй!— Бобинець зробив красномовний жест.
Сергій гордо скинув голову:
— Крім того, що я турист, я ще людина. Радянська. Якій не байдуже, що робиться на землі, по якій вона ходить. І я прошу пояснити, чим викликане рішення вирубати цей гай.
Хлопці здивовано перезирнулися — от тобі й диверсант! Бригадир Бобешко зробився червоний мов буряк. Здавалося, він зараз хукне із рота його вирветься полум'я.
— Я бачу, що товариш турист балакучий. Гаразд. Пояснюю. Оцей куток села і цей гай, а точніше, гайок, а не гай, вклинюються між колгоспних ланів. Як бачите, хати тут дошками позабивані, безгосподарні. Один дід, як гайстер у гнізді. І через одного товариша діда гуляє кілька гектарів прекрасної орної землі, яка може дати народові нашому радянському кількасот центнерів добірної пшениці. Ясно?
— Але ж такий липовий гай...— почав Сергій, та Бобешко перебив його:
— От іменно — липовий! Гайок. Якби сад фруктовий — інша річ. Тим паче, деревонасаджень у нашому колгоспі — слава богу. Не треба робити культу з кожної гілки. Берегти зеленого друга треба, але в межах розумного.
— Нема питань!— одрубав Бобинець. Сергій примовк.
— Отож не встрявайте, не розібравшись що до чого, молодий чоловіче,— повчально сказав Бобешко.
— Не газуй, не глянувши, куди їдеш!— вкрутив і своє слово Бобинець.
Дід Коцюба мовчки зайшов у хату, потім прохилив двері, висунув голову:
— Не поїду я нікуди!.. Я тут вісімдесят год живу. Тут і вмру. Все!— і з грюкотом зачинив двері.
— От же ж кадр!— ляснув себе по стегну Бобешко.— Ну! Піднімай з такими господарство. Інтенсифікацію проводь. Ну! — Він повернувся усім тулубом до Бобинця.— От що. Я тут ще з ним побалакаю, пороз'яснюю. А ти поганяй до голови. Доложи. Хай дає бульдозера. Почнемо сьогодні ж... Поки що з отих халуп. А там... Бо скоро жнива, не до того буде. А тоді переоремо все по-новому.