Чудеса в Гарбузянах
Шрифт:
— А мені... а мені...— аж захлинався сміхом Бобинець,— якось співали, а я слів не знав, кажу: "В мене пам'ять на слова погана". А вона: "Зате у вас, дядьку, зорова пам'ять гарна. Що не побачите, все в кузов". Я на грузовику тоді робив. Ах-ха-
ха!.. Ах-ха-ха!..
— Да,— усміхнувся дід.— Онука в мене — гріх ображатися.
— Куди там ображатися, пишатися треба!
— Нема питань!—підхопив Бобинець.
— Я дуже-дуже радий за Галочку. Саме таким і жити в щасті, в достатку. Справжня радянська дівчина! Дуже за
Бобешко змахнув рукою, показуючи, мабуть, у бік Києва, куди слід передати привіт. І в цю мить його вкусила бджола.
— Ой! — Бобешко замахав руками, і його знову вкусила бджола.— Йо-йой!
Бобинець кинувся Бобешкові на допомогу і теж замахав руками, одганяючи від бригадира бджіл. Та кінчилося тим, що і його вкусило, і він заверещав теж.
— Та не махайте руками, стійте спокійно, і вони вас не чіпатимуть,— сказав дід.
Бобинець і Бобешко слухняно завмерли з перекошеними від болю обличчями (наче казковий Мить Митьович із хлоп'ячих снів вимкнув для них час).
Хлопці реготали за тином.
Дід ледве стримував усмішку:
— Ще мій батько казав: "На пасіці не розмахуй руками..." Бджоли того не люблять. Не люблять вони махунів, пустодзвонів. Вони люблять тих, хто мовчки працює.
Бобинець криво усміхнувся:
— Ох у вас язик!..
Враз опухлий Бобешко пролепетав:
— Як бритва!
Дідові, мабуть, стало їх шкода.
— Жала один одному повиколупуйте та сирої землі прикладіть, полегшає. І наступного разу пам'ятайте. То вам бджоли за липовий гай попередження зробили.
— Та хіба то ми?! Вказівка ж була...— за Бобешка відповів Бобинець.
— Роз'яснити треба було. Той, хто наказував, липового нашого гаю, либонь, і в очі не бачив.
— Тепер роз'яснять, я думаю...— багатозначно зиркнув у бік бригадира Бобинець.— Роз'яснять тепер... Нема питань!
Бобешко щось невиразно пробурмотів.
Під'їхали знову дві вантажні машини з людьми. Стало ще гамірніше.
Мирон Кандиба вже витинав на своєму баяні польки, вальси і кадрилі, та так хвацько й закаблучисто, що навіть ті, хто порався коло столу, пританцьовували на місці.
Приїзд нових машин і музика на якусь хвилю примусили хлопців обернутися, і, коли вони знову глянули на дідове подвір'я, Бобешка й Бобинця уже не було. Вони зникли так швидко й тихо, що хлопці й не помітили.
Дід Коцюба водив по землі граблями, згрібаючи скошену попід тином траву, і мружився чи то від сонця, чи то від прихованої у вуса усмішки.
Серед приїжджих побачили хлопці і своїх батьків. І одразу весь отой очікуваний "прийом" набрав характеру сімейного торжества.
А герої наші, як усі, мабуть, хлопці на світі, нічого так не любили, як сімейні свята. Та й що ж може бути радіснішого за свято! Коли розпашіла заклопотана мама, у фартушку поверх святкового плаття, порається біля столу, нарізаючи й розкладаючи по тарілках щось неймовірно
А тато, у сніжно-білій сорочці з яскравим галстуком, крутить головою (бо святкова сорочка завжди трохи душить) і, переставляючи на столі пляшки, весь час усміхається.
А ти крутишся у них під ногами. І все в тобі нетерпляче смикається і підстрибує. І ти пританцьовуєш від нестримної радості.
Свято на те й свято, щоб радіти. І хлопці б таки, мабуть, раділи, якби... Не ота думка, яку кожен з них приховував від друзів, але яка кожному свербіла, муляла в голові і не давала радіти. Думка про Тайфун Марусю.
Майже все село зібралося вже біля столу. А Тайфун Марусі не було... Де ж це вона? Чи не трапилося з нею чогось лихого? Куди вона пропала?
Хлопці стурбовано позирали навколо, нишпорили очима. Та дарма.
От же ж! Сама була закапьорщиком, як каже Циганів тато, усієї оцієї петрушки і раптом так несподівано й таємно зникла. Може, у якусь катастрофу втрапила... Може, хтозна-
що з нею зараз... І ніхто нічого не знає, всі собі веселяться, танцюють під баян Мирона Кандиби і вже ондо зриваються співати...
Миллион, миллион, миллион алых роз...—
виводить тонкий дівчачий голос в одному кінці столу. А із другому чоловічий басок бубонить:
Червоні маки, квіти кохання...
А її, може, й справді рятувати треба. А тут горлопанівка якась.
Не було й нового голови.
І комсомольця Васі не було. Ну, для того, може, й добре, що його не було. Бо Клавка ондо біля Сергія-туриста так увивається, так очима пряде. Сергій і не дивиться. А вона все одно...
— О! Ти диви! Голова! На лисапеді!..— вигукнув хтось. І справді. Дорогою, бадьоро накручуючи педалі, їхав на велосипеді новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.
Люди загомоніли:
— Овва! Може, й бричку відновить. Як Михайло Львович.
— А що? І правильно було б.
— Хай хоч на ракеті літає, хоч пішки ходить, аби господарство підняв.
— І то правда.
— Скільки можна у районі задніх пасти!
— Добре було б, якби... Так уже хочеться, щоб...
— Побачимо... Побачимо...
Голова підкотив до воріт діда Коцюби.
— День добрий, Іване Івановичу! Можна біля вас припаркуватися?— весело привітався він до діда.
— Паркуйся,— усміхнувся дід.— Тільки щось у тебе сьогодні транспорт благенький.
— А я цей транспорт з дитинства люблю. І їдеш, і без руху не сидиш. І швидко, й зручно, і для здоров'я корисно.
— Оце головне!— підняв палець догори дід Коцюба.— Бо скоро ходити розучаться. Крути педалі, ходи, поки ноги є. А як уже не той, то вибачайте,— дід розвів руками.
— Та ви що? Ви ще як дзвін!
— Е-е, то ти мене раніше не бачив. Хоча б років п'ять тому. Як моя ще жива була. Як я ще в колгоспі робив. Тоді... За роботою ніколи й старіти було.