Чудеса в Гарбузянах

Нестайко Всеволод Зіновійович

під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот... На таких людей і в натовпі обертаються. А тут, уявляєте, глухий ліс, безлюддя га ще й озеро з недоброю славою. Було від чого завмерти й зупинитись здивовано.

Завмер і Бровко, піднявши передню лапу. Та лише на одну мить. Наступної миті він раптом заметляв хвостом, прищулив вуха і кинувся лащитися до незнайомця...

То було так несподівано й так неймовірно, що хлопці ще більше здивувались. Гавкун Бровко,

найгавкучіший з усіх собак на Бамбурах, який не пропускав не лише чужих, а й своїх, щоб не обгавкати їх як слід, раптом, мов кошеня, лащився до незнайомого дядька...

Хлопці ошелешено перезирнулись.

І тоді незнайомець несподівано заговорив.

— А-а, привіт! — усміхнувся він так, наче навмисно їх тут чекав.— Здоровенькі були!

— П-привіт! — перший відгукнувся Журавель.

— З-здрастуйте!...— в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.

Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.

— Чудове місце... Гарне... — Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. — Несподівано, чаклунськи гарне...

Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай.

І те, що картон був темно-сірий, а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.

Поряд з незнайомцем на землі лежала пласка дерев'яна скринька.

— А... а ви хто?— спитав Сашко Циган.

В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.

— А ви як думаєте?

— Хто його зна...— непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.

— От бачите... Недогадливі ви...— Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови.— Чаклун я... Чарівник.

Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.

— Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.

— Тю!..— розгублено усміхнувся Журавель.

— Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган.— Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.

— Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?

Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.

— Ну... ну... доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.

Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.

— Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка...— Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану.— Це не просто лапка. Це чарівний талісман.

Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.

— Та ну... — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.

— Задумати можна лише одне бажання. Отже... І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити,

треба сказати: "Досить мені того..."— і передати талісман іншому.— Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився:— Ну, йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється...

І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.

Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому. Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері... "Я піду додому",— каже Марусик.

Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік, куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.

— О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган.— Було б раніше гавкати. На... на незнайомця... А то...

— Ага,— хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.

Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців.

"Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі,— говорив його погляд.— Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем... Сам не знаю..."

І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.

Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.

— Ну!..— прохопився Марусик.

— Тю! — почухав потилицю Журавель.

— Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.

— Стривай! — зупинив його Марусик.

— А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.

— Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути завжди не пізно. Не хочеш — давай мені,— Марусик простягнув руку.

— Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак.— Ач, швидкий! Переб'єшся!

— А чого ж ти?

— Нічого.

— Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель.— Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.

— От-от! І я зроду...— підхопив Марусик.— "Сонце сідає... Мені поспішати треба..." Може, він...— Марусик стишив голос.— Може, він... в озері живе?..

Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і, коли справа торкалася чогось небезпечного або ж незрозуміло-загадкового, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.

— Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган.— Може, ти ще й роги в нього набачив?