Чумацький шлях
Шрифт:
Недільний базар, що збирався зранку, відгув, відшумів і до обіду розійшовся, розтанув, бо усім допікав мороз. Селяни, спродавшись і скупившись, запрягли коней і поспішили додому, яточники та гендлярі позачиняли свої ятки та крамниці, шевці, кравці, ковалі та інший цеховий люд теж узяли двері своїх майстерень на замки. Залишилися лише погорільці, яким нікуди було поспішати, а хотілося вкотре поділитися своїм горем-бідою, вилити свій гнів на винуватицю-відьму, що пустила десятки сімей жебраками по світу. Жити у чужих людей було нелегко, і чим далі входили в зиму, там ставало важче, скрутніше. Кожного брало зло: за віщо страждаю? А попереду — важке житія, великі витрати, борги, убогість. А діти вимагають — їсти, одягтися! Мимоволі станеш лютим і шукатимеш
Луша не погоріла. Як не було у неї хати, господарства, так і немає, як була наймичкою, так і зосталася, та не могла змиритися вона із втратою надій на краще, з розбитими мріями, які сама викохала в своїй душі. Все ж могло скластися по-іншому: вона з радістю пішла б за підстаркуватого, але багатого вдівця. Хоча коли подумати, то який Хуржик старий, — дужий ще, мов дуб, чоловік! А не підбила б клинців до Хуржика — знайшла б шлях до Василевого серця. Син, звичайно, не батько: і врода не та, і не господар він, а лиш спадкоємець. Жди того спадку! Швидше сам околієш, ніж діждешся батькової смерті... Та що тепер думати про це! Нема ні Хуржика, ні Василя! І хоча вона ні шеляга не втратила на тій пожежі, досада гризла її серце. Клята Катря! Це все через неї! Причарувала обох, як відьма! Звела з ума і батька, і сина! Так як звела — людоньки-и! Такого ще й не бувало!
Вона стояла серед погорільців — у старому кожушку, міцна, червонолиця, одним вухом прислухалася до пересудів, до жіночої та чоловічої балаканини, а другим — до своїх думок, до спогадів про той страшний весільний вечір... Один спогад останнім часом особливо часто навідувався до неї.
Ось і зараз — знайшов часі— зринув перед очима. Та так яскраво!
...Жінки ведуть молодого і молоду до хатини на першу шлюбну постелю. За ними назирці йде Василь — опустив голову, спотикається. На розі хатини зупинився — і застогнав. Застогнав так важко, що їй зробилося страшно, і вона зупинилася і відійшла вбік, щоб він не помітив, що хтось чув той нелюдський чи то стогін, чи плач. Затаїлася за ганком. Василь стояв довго, ніби закляк. Вже і жінки, ввіпхнувши в хатину п’яного Хуржика з молодою жоною, повернулися до хати, щоб прибирати після гостей, а він все стояв, обіпершись плечем на зруб, і в горлі йому клекотіло, як у жлукті, коли в нього кинути розжарений камінь. І плечі його здригалися від невидимого плачу. Потім раптом він схопився з місця і притьмом кинувся до ганку. Вона тоді аж присіла з переляку — думала, що до неї. А через хвилину вискочив — з дерев’яним ковшем, прикритим рушником. Пробіг мимо неї і не помітив. Зате їй почулося характерне сичання жару під вогким рушником, війнуло запахом гару.
Їй стало страшно — руки потерпли, ноги задерев’яніли. З переляку де стояла, так і сіла. Боже, що він надумав?
За якусь мить він вискочив з-за хатини і, мов оглашенний, промчав углиб двору і зник у нічній темряві.
Тепер вона не пам’ятає, скільки часу сиділа приголомшена і налякана — хвилину чи п’ять. Потім підвелася, з острахом визирнула з-за рогу хатини — над дверима розгорався вогонь, там з-під стріхи виглядала ручка ковша, двері були підперті кілком.
Вона остовпіла. Хотіла закричати — і промовчала. Якась злорадна думка раптом пронизала її мозок: так їм і треба! Мала на увазі Катрю і Хуржика. Так їм і треба! Хуржикові за те, що знехтував нею, а Катрі за те, що стала їй на шляху.
Тим часом вогонь розгорався. Стріха запалала на всій хатині. Вона добре пам’ятає, що хотіла хоч кілок від дверей відкинути. І знову та ж злорадна думка остудила її благий намір. А для чого? Щоб усе було, як є? Це не її гріх — Василів. А він знав, що робив... До того ж — яка можливість для неї попереду відкривається! Василь залишається єдиним спадкоємцем, і ніхто не знає і не знатиме, хто справжній винуватець пожежі. Одна вона! Досить буде натякнути йому — і він опиниться в її руках! Стане як шовковий! Якщо не захоче піти в Сибір!
Усе склалося в її голові блискавично, і вона відступила назад, зійшла на ганок і там стояла доти, поки вогонь охопив весь дах. Тільки тоді закричала:
—
Спогад блиснув — і зник. Луша здригнулася, провела долонею по обличчю, ніби мару скинула з нього, і лиш тепер почула, як хтось вигукнув:
— Суддя захищає її! Ходімо до нього! Хай віддасть нам відьму!
Вона зрозуміла, що йшлося про розправу над Катрею. Над її ненависною суперницею. Чудо врятувало Катрю тоді, під час пожежі. Врятувало, щоб знову розрушити всі її так довго виношувані і так добре скомпоновані задуми, які мали принести їй такий бажаний достаток. Коли вияснилося, що Катря щасливо врятувалася від смерті, вона зрозуміла, що спадкоємницею Хуржикового буде Катря, а не Василь. І тоді вона вперше обізвала Катрю відьмою. Справді, лиш якась надприродна, надлюдська сила втрутилася, вберегла її від смерті. І знову Катря стала їй на перешкоді. Навіть якщо Василь об’явиться і забажає одружитися, то мачуха виділить йому частку, яку сама захоче.
“Ні, ні,— це мене не влаштовує!— вирішила твердо.—Або все, або нічого!” З тої миті і до останнього часу вона намагалася зжити дівчину зі світу. В неї все ще не гасла віра, що
Василь живий, що десь, приголомшений тим, що накоїв, затаївся у далекому селі чи місті і колись повернеться. Ось тоді і настане її час! “Ні, тепер Катря не врятується! Не повинна врятуватися!”— прошепотіла крізь зуби.
— Так, так!— підхопила вона почуту думку.— Ходімо до судді! Хай видасть нам відьму! Вона не тільки спалила Хуржика, а й далі робить лубенцям капості. У мого хазяїна молоко у корів відібрала, у Кузьменків два воли здохли в одну ніч, а в Соньки Лихваренкової дитина народилася калікою — обидві ручки без пальців, а замість рота — вовча паща. З чого б це все? Не інакше — наврочила! І не хтось інший, а вона!
Жінки загвалтували:
— Усіх із світу зведе! Спалити відьму!
— Ходімо до судді!
— Несіть дрова! Та сухого хмизу побільше!
— Бийте на сполох! Скликайте людей! Щоб не ми одні, а всім миром судити відьму!
Юрба сколихнулася і рушила до суду. Луша йшла попереду. Її язик не вгавав:
— Скільки зла вчинила! А скільки ще може вчинити! Вона заслужила найлютішої кари!
Її слова падали на людські серця, що кипіли гнівом, як олія на вогонь. Адже всю осінь місто лихоманило, трясло. Розмови про пожежу і страшну Хуржикову смерть не вщухали ні на один день. Майже всі були готові до рішучих вчинків. До голосу тих, хто намагався заспокоїти розбурхані пристрасті, мало хто прислухався.
Натовп був настроєний рішуче. Гарячих голів у ньому не бракувало.
— Якщо суддя одмовить, візьмемо силою!
— Ходімо! Змусимо його видати злочинницю!
Почувши гомін, галас, Пухляков вийшов на ганок.
— Що, люди? Що вам треба?
— Віддай відьму!— ревнули передні і посунули на нього.
Його відтиснули, ввірвалися в камеру, де сиділа ось уже четвертий місяць Катря, схопили її і неодягнену повели на майдан. В небі гув дзвін на сполох, скликаючи лубенців.
Катря не опиралася. Йшла, ледве переставляючи ноги, тремтіла від холоду, була бліда — мов з хреста знята. Знала — ведуть на страту. Тривожні звуки дзвона холодними крижинами падали на її серце, мов відлічували останні хвилини.
Її прив’язали до стовпа, під ноги кинули оберемок сухого хмизу. Хуржиків сусід Оврам, сухий, сивий чоловік, що колись приязно вітався, тепер витягнув з кишені кремінь, трут та кресало, щоб добути вогню. Але трут ніяк не хотів займатися. Луша нетерпляче тупцяла поряд — радила:
— Сильніше бийте, дядьку Овраме! Сильніше!
Однак трут, мабуть, відсирів — не загорався.
Луша з досадою махнула рукою.
— Ет, недотепа! Я принесу жару!— і побігла до найближчої хати.
Тим часом народ прибував — запрудив увесь майдан. Катря з жахом дивилася на ці приготування, на людей, що прагнули її смерті, і відчувала, що вмирає. Сили залишали її. Язик затерп, думки в голові плуталися, не держалися купи. Що сказати цим людям, що так зловороже дивляться на неї і ждуть жорстокого видовища? Що їм сказати?