Чуття і чутливість
Шрифт:
— Вам пишуть з Авіньйона? Чи вашій сестричці не стало гірше?
— Ні, добродійко. Це лист із Лондона. Звичайний діловий лист.
— Так чому ж він вас схвилював, якщо він діловий і звичайний? Ні-ні, полковнику, ви нас не обдурите! Доведеться вам у всьому зізнатися.
— Бігме, добродійко! — втрутилася леді Мідлтон. — Що ви таке кажете!
— Може, вам повідомили, що ваша кузина Фанні вийшла заміж? — наполягала місіс Дженнінгс, ігноруючи докір дочки.
— Та ні ж бо, кажу вам.
— О, тоді мені зрозуміло, від кого
— Про кого ви говорите, добродійко? — спитав він, злегка червоніючи.
— О! Ви чудово знаєте, про кого.
— Я дуже шкодую, пані, — сказав полковник, звертаючись до леді Мідлтон, — що отримав цього листа саме сьогодні, він стосується справи, яка вимагає моєї негайної присутності в Лондоні.
— В Лондоні! — вигукнула місіс Дженнінгс. — Але що вам робити там о цій порі року?
— Мені надзвичайно сумно відмовлятися від такої приємної компанії, — продовжував він. — Тим більше, що, боюся, без мене вас до Вайтвелла не впустять.
Для них усіх це був жахливий удар!
— А якщо ви напишете записку економці, містере Брендоне? — засмучено спитала Маріанна. — Може, цього вистачить?
Він похитав головою.
— Ми мусимо їхати, хіба ж можна відкладати, коли все готово?! — вигукнув сер Джон. — Ви поїдете до Лондона тільки завтра, Брендоне, і не сперечайтеся!
— Якби це було так легко! Та не в моїй владі відкласти поїздку навіть на день.
— Ви хоча б трохи розповіли нам про цю справу, — сказала місіс Дженнінгс, — а ми б вирішили — можна її відкласти чи не можна.
— Але ж ви затримаєтеся лише на шість годин, — зазначив Віллоубі, — якщо відкладете від’їзд до нашого повернення.
— Я не можу дозволити собі втратити навіть одну годину…
Елінор почула, як Віллоубі тихенько сказав Маріанні:
— Є люди, які терпіти не можуть пікніків, і Брендон належить до них. Просто він боїться схопити нежить і тому вигадав цю історію, щоб не їхати. Готовий поставити п’ятдесят гіней, що лист він написав сам.
— Аніскільки в цьому не сумніваюся, — відповіла Маріанна.
— Мені давно відомо, Брендоне, — сказав сер Джон, — що вас, якщо вже ви прийняли рішення, не переконати! Але все одно — добре зважте! Міс Кері з сестричкою приїхали з Ньютона, троє сестер Дешвуд пройшли пішки всю дорогу від котеджу, а містер Віллоубі встав аж на дві години раніше звичайного — і все заради пікніка у Вайтвеллі.
Полковник Брендон знову висловив свій жаль, що став причиною такого неприємного розчарування, але водночас запевнив, що вчинити інакше він не може.
— Гаразд, а коли ж ви повернетеся?
— Сподіваюся, як тільки ваші справи в Лондоні будуть закінчені, ми знову побачимо вас в Бартоні, — додала її милість. — А поїздку до Вайтвелла ми мусимо відкласти до вашого повернення.
— Ви дуже люб’язні. Але поки що зовсім невідомо, коли я зможу повернутися, і тому я не можу щось обіцяти.
— А! Він мусить
— Неодмінно, сер Джон, неодмінно! — підхопила місіс Дженнінгс. — Може, тоді ви і дізнаєтеся, що він від нас приховує.
— Знаєте, я не люблю пхати носа в чужі справи. До того ж здається, що ця справа для нього не надто приємна.
Слуга доповів, що коні полковника Брендона подані.
— Ви ж не верхи вирушите до Лондона? — поцікавився сер Джон.
— Ні. Тільки до Хонітона. А звідти я поїду на поштових.
— Ну, коли ви вже вирішили їхати, то бажаю вам щасливої дороги. А може, все-таки передумаєте, га?
— Запевняю вас, це не від мене залежить.
І полковник почав з усіма прощатися.
— Чи є надія, міс Дешвуд, побачити взимку вас і ваших сестер у Лондоні?
— Боюся, що анінайменшої.
— У такому разі я змушений попрощатися з вами на довший термін, ніж мені хотілося б.
Маріанні він лише мовчки вклонився.
— Нумо, полковнику, — мовила місіс Дженнінгс. — Скажіть хоч зараз — навіщо ви виїжджаєте?
У відповідь він побажав їй доброго ранку і в супроводі сера Джона вийшов з кімнати.
Тепер, коли ввічливість уже не стояла на перешкоді, докори і обурені вигуки посипалися з усіх боків. Всі знову і знову сходилися на тому, яким прикрим є подібне розчарування.
— А я здогадуюся, що це за справа! — раптом екзальтовано оголосила місіс Дженнінгс.
— Яка ж, добродійко? — майже хором запитали всі.
— Щось трапилося із міс Вільямс, не інакше.
— А хто така міс Вільямс? — спитала Маріанна.
— Як, невже ви не знаєте, хто така міс Вільямс? Певна, що про міс Вільямс ви що-небудь, звичайно ж, чули! Вона — родичка полковника, серденько. І дуже близька. Така близька, що юним панночкам і знати не слід. — Трохи стишивши голос, вона тут же повідомила Елінор: — Це його незаконна дочка!
— Та невже?
— Саме так. Вона — викапаний батько. Ось побачите — полковник відпише їй увесь свій статок.
Коли сер Джон повернувся, він негайно приєднався до загальних нарікань, але на закінчення сказав, що раз уже вони зібралися, то їм слід придумати, як найприємніше провести час. Після недовгої наради всі погодилися, що хоча справжню втіху вони могли знайти лише у Вайтвеллі, але прогулянка в екіпажах околицями теж може бути якоюсь розрадою. Наказали подати екіпажі. Першим під’їхав екіпаж Віллоубі, і ніколи ще Маріанна не сяяла таким щастям, як у ту хвилину, коли вона сіла в нього. Віллоубі вшкварив коней, вони зникли серед дерев парку, і товариство знову побачило їх тільки тоді, коли вони повернулися до Бартона, причому набагато пізніше інших. Обоє були дуже задоволені поїздкою, проте лише в найзагальніших виразах розповіли, що кружляли манівцями, а не вирушили до пагорбів, як інші.