Чуття і чутливість
Шрифт:
Маріанна зітхнула і повторила:
— Я не хочу ніяких змін.
— Ти дивишся на те, що трапилося, — сказала Елінор, — саме так, як того вимагають ясний розум і здоровий глузд. Думаю, ти не гірше за мене бачиш не тільки в цьому, але ще багато в чому іншому достатньо причин вважати, що твій шлюб з ним прирік би тебе на всілякі розчарування і жалі, в яких любов слугувала б тобі поганою підтримкою, тим більше така невірна, як його. Якби ви одружилися, бідність назавжди залишилася б вашою долею. Він сам називав себе марнотратником, і вся його поведінка свідчить, що уміння себе обмежувати — фраза, йому невідома. Його смаки і твоя недосвідченість при малому, дуже малому доході незабаром
Губи Маріанни затремтіли, і вона тихо повторила: «Егоїстичними?» — тоном, який мав на увазі: «Ти і справді вважаєш його егоїстом?»
— Вся його поведінка, — твердо відповіла Елінор, — від з самого початку і до кінця живилася себелюбством. Себелюбство спочатку штовхнуло його бавитися твоїми почуттями, і воно ж, коли в ньому прокинулася взаємність, вселило йому думку відкладати рішуче освідчення, а потім і зовсім примусило покинути Бартон. Власне його задоволення або власне його благо — ось чим у кожному випадку визначалися його вчинки.
— Це правда. Про моє щастя він ніколи не піклувався.
— Зараз, — продовжувала Елінор, — він жалкує про те, що зробив. Але чому? А тому, що побачив, як мало радості це йому принесло. Щастя він не знайшов. Тепер справи його приведені в порядок, він більше не страждає від браку грошей і думає лише про те, що одружився з жінкою не з таким приємним характером, як твій. Але хіба звідси витікає, що він був би щасливіший, одружившись з тобою? Тільки причини виявилися б іншими. Тоді б він страждав через грошові утруднення, які зараз вважає дурницями тому лише, що вони йому більше не загрожують. У нього була б дружина, на характер якої йому не доводилося б скаржитися, але він завжди був би в скрутних обставинах, був би бідний; і, ймовірно, незабаром поставив би незліченні вигоди доброго доходу і відсутності боргів набагато вище навіть сімейного щастя, а не просто жінчиного характеру.
— Я в цьому не сумніваюся, — відповіла Маріанна, — і мені ні про що жалкувати, окрім власної моєї необачності.
— Вірніше сказати, необережності твоєї матері, дитино моя, — перервала її місіс Дешвуд. — У всьому винувата вона!
Маріанна не дозволила їй продовжувати. Елінор, радіючи тому, що обидві зрозуміли свої помилки, злякалася, як би думки про минуле не похитнули твердості сестри, і поспішила повернутися до теми їх розмови.
— Мені здається, один висновок з того, що трапилося, зробити можна: всі біди Віллоубі виявилися наслідком першого порушення законів доброчесності, його вчинку з Елізою Вільямс. Цей злочин став джерелом усіх інших, нехай і менших, а також і причиною його нинішньої невдоволеності життям.
Маріанна палко погодилася, а її мати скористалася нагодою перелічити всі достоїнства полковника Брендона і всі заподіяні йому нещастя, промовляючи з тим жаром, який породжують дружба і заповітні задуми. Проте, судячи з обличчя Маріанни, вона майже нічого не почула.
Як і побоювалася Елінор, у подальші два-три дні в здоров’ї
Місіс Кері привезла Маргарет додому, і сім’я, нарешті возз’єднавшись, знову повела тихе життя в котеджі, якщо і не взявшись за звичайні свої заняття з особливою старанністю, як у свої перші дні в Бартоні, то, в усякому разі, маючи намір в майбутньому знову цілком присвятити себе їм.
Елінор з великим нетерпінням чекала яких-небудь звісток про Едварда. Після від’їзду з Лондона вона нічого про нього не чула — нічого нового про його плани і навіть нічого про те, де він тепер перебуває. Через хворобу Маріанни вона обмінялася кількома листами з братом, і його перший лист містив фразу: «Ми нічого не знаємо про нашого бідолашного Едварда і не сміємо цікавитися, проте вважаємо, що він іще в Оксфорді». От і все, про що вона довідалася з цього листування, бо в жодному з подальших листів його ім’я більше не згадувалося. Проте їй недовго довелося страждати від того, що нічого не відомо про його долю.
Якось уранці їхній слуга подався з дорученнями до Ексетера. Після повернення, прислуговуючи за столом, він відповів на всі запитання своєї пані, що стосувалися цих доручень, а потім додав уже від себе:
— Вам, напевно, відомо, добродійко, що містер Феррар одружився?
Маріанна судомно здригнулася, спрямувала погляд на Елінор, побачила, що та блідне, і відкинулася на спинку стільця в істериці. Місіс Дешвуд, відповідаючи слузі, мимоволі поглянула в той же бік і була вражена, здогадавшись з обличчя Елінор, як глибоко і давно та страждала, а через мить, ще більш засмучена сльозами Маріанни, вже не знала, до кого зі своїх дівчаток кинутися на допомогу першою.
Слуга, який побачив тільки, що міс Маріанні погано, зміркував покликати покоївку, і та за допомогою місіс Дешвуд відвела її у вітальню. Проте там Маріанна майже заспокоїлася, і місіс Дешвуд, поклавшись на піклування Маргарет і покоївки, заквапилася до Елінор, яка, хоча все ще була дуже схвильована, проте, оговтавшись, уже оволоділа своїм голосом і почала розпитувати Томаса про джерело його відомостей. Місіс Дешвуд негайно зробила це сама, а Елінор могла просто слухати, не примушуючи себе говорити.
— Хто вам сказав, Томасе, що містер Феррар одружився?
— Так я сам, добродійко, бачив містера Феррара нині вранці в Ексетері і його пані, тобто міс Стіл. Їхня коляска зупинилася перед готелем «Новий Лондон», а я саме туди йшов: Салі з Бартон-парку просила мене передати звісточку її брату, він там форейтором служить. Проминаючи коляску, я підвів голову. Ну, і відразу впізнав молодшу міс Стіл. Тож я зняв капелюха, і вона мене впізнала, покликала, спитала про ваше здоров’я, добродійко, і про панночок, а про міс Маріанну особливо, і наказала мені передати вам привіт від неї і від містера Феррара з найкращими, значить, побажаннями, і як вони жалкують, що не мають часу заїхати відвідати вас, бо їм треба поспішати, дорога далека, але незабаром вони назад поїдуть і вже тоді обов’язково зроблять вам візит.
— А сказала вона вам, що вийшла заміж, Томасе?
— Так, добродійко. Посміхнулася і каже: мовляв, відтоді, як була в тутешніх краях останній раз, ім’я вона своє, значить, змінила. Вона ж завжди була панночка негорда, і поговорити не проти, і дуже навіть ввічлива. Так я взяв на себе сміливість, побажав їй щастя.
— А містер Феррар був з нею в колясці?
— Так, добродійко. Сидів у глибині, відкинувшись. Тільки він на мене і не подивився. Та отож — він же завжди був джентльмен не з балакучих.