Цифрова Фортеця
Шрифт:
І відтоді вже ніхто не чіплявся до неї, бо Сюзанна Флетчер була улюбленим дитям Стретмора.
Але командир навчив поважати себе не лише молодих шифрувальників, а й начальство: іще на початку своєї кар’єри він запропонував кілька нетрадиційних і – як виявилося – дуже ефективних способів проведення розвідувальних операцій. Він мав лячну здатність ігнорувати моральні ускладнення, що незмінно супроводжували ті нелегкі рішення АНБ, і при цьому діяв безжально й рішуче задля загального
Ніхто не мав і найменшого сумніву в тому, що Стретмор любив свою країну. Колеги знали його як патріота, далекоглядного й проникливого фахівця, порядну людину у світі брехні.
За роки, що Сюзанна пропрацювала в АНБ, Стретмор стрімко піднявся з посади голови дослідницького підрозділу шифрувального відділу до заступника всього агентства. Лише одна людина перевищувала рангом командира Стретмора – директор Леланд Фонтейн, таємничий володар палацу загадок: його ніколи ніхто не бачив, чули його час від часу, а боялися – постійно. Вони зі Стретмором рідко бачилися віч-на-віч, а коли вже бачилися, то це було як зіткнення двох титанів. Фонтейн був гігантом із гігантів, та Стретмору, здавалося, було байдуже. Він обстоював перед директором свої ідеї з терплячістю безпристрасного досвідченого боксера. Президент Сполучених Штатів – і той не насмілювався заперечувати Фонтейну так, як це робив Стретмор. Для цього треба було мати політичний імунітет або – у випадку зі Стретмором – політичну байдужість і неупередженість.
Сюзанна зійшла на вершечок сходів. Не встигла вона постукати, як задзижчав електронний замок, двері відчинилися – і шеф махнув їй заходити.
– Дякую, що прийшли, Сюзанно. За мною – боржок.
– Нема за що, – усміхнулася жінка, сідаючи напроти його стола.
Стретмор був кремезним чоловіком із непоказним лицем, що приховувало жорстку діловитість і вимогливість до підлеглих. Зазвичай його сірі очі випромінювали розум і впевненість, але сьогодні Сюзанна побачила в них роздратування та тривогу.
– Маєте поганий вигляд, – зауважила вона.
– Кепські справи, – зітхнув Стретмор.
«Воно й видно», – подумала жінка.
Ще ніколи не бачила вона його в такому жахливому стані. Його рідке сиве волосся розкуйовдилося, а на лобі виступив рясний піт – попри кондиціонер, що гнав прохолодне повітря. Схоже, начальник спав, не роздягаючись. Він сидів за робочим столом модернового виду з двома клавіатурами у спеціальних заглибленнях і монітором. Стіл був завалений роздруківками і скидався на пілотську кабіну космічного корабля прибульців, вмонтовану всередину кабінету із запнутими шторами.
– Був важкий тиждень? – обережно поцікавилася Сюзанна.
Стретмор стенув плечима.
– Та ні. Звичайний. ФЕК знову наїжджає на мене з приводу порушення прав громадян на конфіденційність особистої інформації.
Сюзанна хихикнула. ФЕК, тобто фундація «Електронний кордон», – це всесвітня організація комп’ютерних користувачів, що заснувала потужну правозахисну коаліцію для забезпечення свободи слова в Інтернеті й інформування спільноти про життя в електронному світі та
– Отже, все як завжди, нічого особливого, – виснувала Сюзанна. – Тоді яка ж критична ситуація змусила вас витягнути мене з ванни?
Стретмор якийсь час мовчав, із відстороненим виглядом крутив пошукове коліща комп’ютера, вмонтоване в поверхню стола. А потім спіймав Сюзаннин погляд і прискіпливо зазирнув їй у вічі.
– Ви пам’ятаєте найдовший термін, що знадобився «Транскоду» для розшифровування?
Запитання застукало Сюзанну зненацька і видалося якимсь безглуздим.
«Невже саме для цього він запросив мене сюди?»
– Ну… – завагалася вона. – Кілька місяців тому ми перехопили повідомлення, яке довелося розшифровувати близько години, але воно мало абсурдно довгий пароль – приблизно десять тисяч бітів.
Стретмор невдоволено буркнув.
– Годину, кажете? А як щодо максимального терміну розшифровування, який ми визначали під час випробувань?
Сюзанна стенула плечима.
– Ну, з урахуванням діагностики… це буде довше.
– Наскільки довше?
Жінка не розуміла, до чого веде Стретмор.
– Сер, минулого року я випробувала алгоритм із сегментованим паролем, що налічував мільйон бітів. Неприпустимі циклічні функції, клітинні автомати і структури. Та наш суперкомп’ютер впорався з цим шифром.
– За скільки?
– За три години.
Стретмор здивовано вигнув брови.
– Так довго?
Сюзанна образилася. Упродовж останніх трьох років її робота полягала в точній настройці найсекретнішого комп’ютера у світі; більшість програм, які забезпечували йому таку швидкість, створила вона сама. А розшифрувати пароль у мільйон бітів завбільшки – то взагалі було щось нереальне.
– Авжеж, – мовив Стретмор. – Тож навіть за найекстремальніших умов найважчий код примудрився вижити в нашому «Транскоді» лише три години?
– Десь так, – погодилася Сюзанна.
Стретмор на мить замовк, неначе вагався, чи, бува, не скаже він щось таке, про що згодом жалкуватиме. Нарешті він подивився на жінку й мовив:
– Наша супермашина натрапила на дещо таке… – Він замовк.
– …На що їй знадобилося понад три години? – висловила здогадку Сюзанна.
Шеф кивнув, але це не збентежило Сюзанну.
– Якийсь новий тест із відділу безпеки комп’ютерних систем?
Стретмор похитав головою.
– Це файл, отриманий ззовні.
Сюзанна помовчала, чекаючи на уточнення, але уточнення не було.
– Зовнішній файл? Ви, напевне, жартуєте?
– Якби ж то. Я завантажив його вчора приблизно об одинадцятій тридцять. І він досі нерозшифрований.
Сюзанна аж рота роззявила. Зиркнувши на годинник, вона знов прикипіла очима до обличчя Стретмора.
– І досі нерозгаданий? П’ятнадцять годин по тому?