Циганка
Шрифт:
Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.
– Куди ж ви тоді думаєте?
– спитав він.
– Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.
– Напишете мені листа, як будете в городі?
– спитав він.
– Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?
Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові - до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.
«Чого ж це ми ні слова про «теє»
«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» - думав Грицько.
Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.
Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.
Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.
«Це ж вона поцілувала мене!» - подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.
Що ж, немає без колючок рож...
Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.
– Яків!
– після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.
Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.
– Яків! Хочеш говорити?
– спитав Грицько.
– Н-не хо...
– ліниво протяг той.
Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.
– Яків!.. Про що ти думаєш?
– спитав знов Грицько.
– Ось глянь сюди!
– промовив Яків, дивлячись на небо.
– Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?
– Там інші зорі.
– Ну, а за іншими?
– Там знов зорі.
– Зорі, та й зорі, та й зорі... а краю немає?
– Немає краю.
– От штука!..
– Яків зітхнув і замовк.
Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті - блакитне, убите срібними
За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.
– На гуляння побігли, - трохи помовчавши, промовив Грицько.
Умгу...
– буркнув Яків.
– Цілуватися будуть...
– Нн-да...
Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.
Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:
Чорнії очі, чорнії очі, Темні, як ночі, нені, як день. Ой очі, очі, очі дівочі. Де ж ви навчились зводить людей!..Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.
– Знаєш, що я скажу тобі, батьку!
– обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця.
– Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!
– Та ну!
– здивувався Грицько.
– Брехав - вибачай! Маю сам гріх - і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе... Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось... і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш - поженишся з нею... З вас гарна вийде пара!
Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:
– Усе теє треба забувати... Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці!
– ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом.
– Галя - то так собі... не важне... а головне у мене зовсім не те.
– Ну, а що ж?
– тихо спитав Яків.
– Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб... ех... не вмію я вимовити тільки!
– прибавив він, зітхнувши.
– Колись був у нас на станції жандар, - після паузи задумливо казав Грицько, - він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, неправда... Все за бідних людей стає, а сам - пан! Каже - заховали правду та й держать під замками!
– Яка ж то правда?
– тихо-тихо спитав Яків...
Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ...