Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
Я починаю шкодувати, що у все це вліз. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, приваблені гучною реклямою, прислали батька сюди. Відсунутий час… Нічого не скажеш, звучить непогано — але чим воно виявляється насправді? Чи можна дістати тут повноцінний, сумлінний час, такий час, що мов би щойно вийнятий із свіжої доставки і ще пахне новизною й фарбою? Якраз навпаки. Тут — до гвинтика зужитий, зношений людьми час, протертий і дзюравий у багатьох місцях час, прозорий, як сито.
Нічого дивного: таж то час, сказати б, виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти — час із других рук. Господи, спаси й помилуй!..
До того ж уся ота аж ніяк не приваблива маніпуляція з часом. Ті зловісні змови, чіпке підкрадання в його механізми, ризиковані витребеньки коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться грюкнути об стіл і закричати на все горло: — Досить уже, зась вам до часу, час недоторканий, час не можна провокувати! Вам що — не досить простору? Якраз-от простір — для
З другого боку, чи можна жадати від мене, щоб я сам розірвав умову з Доктором Ґотардом? Якою б нужденною не була оця батькова екзистенція, але, як-не-як, я його бачу, я з ним разом, я з ним говорю… Властиво, я винен Докторові Ґотарду неоплатну вдячність.
Кілька разів я хотів відверто з ним переговорити. Але Доктор Ґотард — невловимий. — Він щойно пішов до ресторанної залі, — сповіщає мені покоївка. Я прямую туди, аж тут вона мене доганяє, щоб сказати, що помилилася. Д-р Ґотард — ув операційній. Я кваплюсь нагору, задумуючись, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою і що ж — справді велять мені чекати. Д-р Готард вийде за хвилинку, він якраз закінчив операцію, миє руки. Я ніби й бачу його, малого, як він ступає великими кроками в розвіяному халаті, поспішаючи крізь низку шпитальних заль. І що ж виявляється за хвилинку? Доктора Ґотарда зовсім тут і не було, та тут уже роками не було проведено жодної операції. Доктор Ґотард спить у своїй кімнаті, а його чорна борода стирчить, задерта в повітря. Кімната заповнюється хропінням, мов клубами хмар, які ростуть, громадяться, підносять на своєму склубленні Доктора Ґотарда разом з його ліжком щораз вище й вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здійнятої постелі.
Тут діються ще дивовижніші речі, речі, які я приховую від самого себе, речі, просто-таки фантастичні у своїй абсурдності. Скільки б разів не виходив я з кімнати, все мені здається, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде передо мною, не обертаючись. То не санітарка. Я знаю, хто це! — Мамо! — кричу я тремтячим від хвилювання голосом, і мама повертає обличчя і якусь хвилину дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут робиться? В яку матню я вплутався?
Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні щораз більше серйозніють у барвах, сутеніють і темніють. Так, наче дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.
Увесь краєвид — неначе дно величезного акваріюму, з блідого чорнила. Дерева, люди і доми зливаються в чорні силюети, що хилитаються, мов підводні рослини на тлі тієї чорнильної тоні.
Поблизу Санаторію роїться від чорних псів. Вони, різної величини і форми, плазом перебігають у присмерку всі дороги і стежки, втягнуті у свої псячі справи, тихі, повні напруги й уваги.
По два — по три пролітають вони з чутливо витягнутими шиями, вуха шпичасто наставлені, з жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі видирається з гортані, сигналізуючи найвище збудження. Запряжені у своїх справах, повні поспіху, завжди в дорозі, завжди поглинуті незрозумілою метою — вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш інколи полупають на нього очима в леті, і тоді з того чорного й мудрого зизу визирає лютість, гамована у своїй невпинності єдино відсутністю часу. А буває й так, що вони, даючи вибухнути своїй злості, із схиленою головою та із зловорожим гарчанням підбігають до ноги — але лишень для того, щоб на половині шляху занехаяти цей замір і полетіти далі у великих собачих вистрибах.
На цю навалу псів нема ради, але, в такому разі, якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенного вовчура, жахливу бестію, справжнього вовкулаку з просто-таки демонічною дикістю?
Мурашки по спині біжать, скільки разів не проходив би я повз його буду, біля якої він стоїть завмерлий на короткому ланцюгу, з дико нашорошеним коміром кудлів навколо голови, вусатий, щетинястий і бородатий, з машинерією могутньої пащі, повної кликів. Абсолютно не гавкає, тільки його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси ціпеніють у виразі бездонної люті, і він, поволі піднімаючи страшний свій писок, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким, жагучим, з глибин ненависти видобутим виттям, у якому звучать жалюгідність і розпач безсилля.
Мій батько байдуже проходить попри цю бестію, коли ми разом виходимо з Санаторію. Що до мене, то я за кожним разом переживаю потрясіння до глибини цією стихійною маніфестацією безсилої ненависти. Тепер я на дві голови переростаю батька, що дріботить біля мене, маленький і худий, своїми дрібними старечими кроками.
Вже коли наближаємось до Ринку, бачимо незвичайний рух. Юрми людей перебігають вулицю. До нас доходять неправдоподібні вісти про вторгнення в місто ворожої армії.
Серед загальної розгублености люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Це важко збагнути. Війна, не попереджена дипломатичними
Бічними провулками поквапно прокрадаюся у горішню частину міста. Здаю собі справу, що цими стрімкими дорогами мені вдасться півколом обійти середмістя, замкнуте людською тиснявою.
Там, у верхній частині міста, юрби було менше, а потім вона зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарні горіли там темними, голубуватими пломінцями, мов жалобні асфоделі. Кожна обтанцьована була роєм хрущів, тяжких, як кулі, несених скісним, бічним летом вібруючих крил. Деякі, опалі, недолуго совалися на піску, з опуклими панцерками, згорблені твердими покривками, під які вони пробували скласти ніжні плівки крил. По газонах і стежках ішли собі перехожі, поглинуті безтурботними розмовами. Останні дерева звішуються над подвір'ями будинків, що розташовані низько в долині і приперті до паркового муру. Я манджав уздовж того муру, який з мого боку сягає ледве до грудей, але назовні спадає до рівня подвір'їв високими, як поверх, кам'яними підпорами. В одному місці плятформа з утоптаної землі підходила з-поміж подвір'їв аж до висоти муру. Я легко переступив бар'єр і цією вузькою греблею протиснувся поміж тісною забудовою кам'яниць на вулицю. Мої розрахунки, помножені на чудову просторову інтуїцію, були вдалими. Я знаходився майже прямо перед санаторійним будинком, корпус якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Входжу, як звично, ззаду через подвір'я, через браму в залізній обгороді, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, сердечний трепет проходить мною на цей вид. Хочу минути його чимшвидше, щоб не чути цього добутого з глибини серця скавучання, коли, на превеликий жах, не вірячи власним очам, бачу, як він підскоками віддаляється від буди, не прив'язаний, біжить довкола подвір'я з глухим, мов би з бочки добутим, гавканням, хотячи перерізати мені відступ.
Заціпенілий від жаху, сахаюся в протилежний, найдальший кут подвір'я і, інстинктивно шукаючи якогось укриття, ховаюся до маленької альтанки, яка там стоїть, з абсолютною певністю марноти моїх починань. Кудлата звірюка наближається вистрибом, і ось її морда вже біля входу в альтанку, і ось мене замкнено в пастці. Ледь живий зо страху, я міркую, що він розтягнув усю довжину ланцюга, якого волік за собою через подвір'я, та що сама альтанка — вже поза засягом його зубів. Пришпилений, пригнічений загрозою, я ледве відчуваю якусь полегшу. Похитуючись на ногах, близький до втрати свідомости, піднімаю очі. Я ніколи не бачив його так зблизька, і тому лише тепер опадає мені луска з очей. Яка велика сила упередження! Яка могутня сугестія страху! Що за засліплення! Таж то була людина. Людина на ланцюгу, яку я у спрощено-метафоричному, конформістичному скороченні невідомо яким побитом брав за пса. Прошу не зрозуміти мене погано. То був пес — безумовно, але в людському вигляді. Якість пса — то якість внутрішня, вона може однаково добре маніфестуватися як у людському вигляді, так і в тваринному. Той, хто стояв передо мною в отворі альтани, з пащею, розвернутою якось так навиворіт, з усіма зубами, вишкіреними у страшному гарчанні — був чоловіком середнього зросту з чорним заростом. Лице — жовте, кощаве, очі чорні, злі й нещасливі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми бороди — його можна б узяти за інтеліґента, за вченого. То міг би бути старший невдалий брат Доктора Ґотарда. Але цей перший вид обманював. Його великі, закаляні клеєм руки, дві брунатні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, ординарні горизонтальні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали цю першу оману. То був радше палітурник, крикун, мітинговий промовець і партійник — людина навальна, з темними вибуховими пристрастями. І саме там, у тих щелепах пасії, в тому конвульсійному наїжаченні всіх фібрів, у тій знавіснілій фурії, яка люто обгавкує кінець спрямованого на неї кия — він був стовідсотковим псом.