Діти капітана Гранта (др. перевод)
Шрифт:
Рівнину перетинало безліч пагорбів гірського ланцюга Гакарігоата, маленький загін ледве перебрався через них. Та все ж іще перед полуднем мандрівники дістались до річки Вайпи й безборонно попрямували вздовж її високого крутого берега на північ.
То була чарівна долина, перерізана маленькими прозорими річками, що примхливо звивалися поміж чагарями. За даними ботаніка Гукера, в Новій Зеландії нараховують до двох тисяч гатунків різних рослин, серед них п’ятсот, властивих тільки цій країні. Квітів тут мало, і їм бракує розмаїтості барв, майже немає однорічних рослин, але дуже багато папоротей, злакових
За темною смугою зелені, трохи оддалік, височіли там і тут великі дерева - “метросідерос” з шарлатовими квітами, норфолкські сосни, туя із своїм сторчовим гіллям, і кипариси породи “ріму”, не менш журливі, ніж їхні європейські родичі; стовбури цих дерев щільно оточувала зелена навала папороті.
Між гіллям високих дерев і над чагарями пурхали й балдикали какаду, зелені з червоною смужкою на шиї “какарікі”, прикрашені розкішними чорними бурцями “таупо” й папуги завбільшки як качка, з рудим зі споду крил, дуже яскравим пір’ям.
Майор і Роберт спромоглись, не віддаляючись від своїх товаришів, підстрелити кілька бекасів і куріпок, які ховалися в долішньому вітті дерев. Аби заощадити час, Олбінет тут-таки дорогою їх обскубав.
Паганель, байдужий до споживних якостей дичини, хотів і собі впіймати якогось птаха, що притаманний самій лише Новій Зеландії. Допитливість природознавця перемогла в ньому апетит подорожнього. На пам’ять йому спливли дивні звичаї місцевого птаха тюї, котрого європейці називають “пересмішник” за безнастанне глузливе туркотанйя або “кюре”, бо має немов білий ошийник на чорному пір’ї, точнісінько як брижі на сутані духовних осіб.
– Цей тюї, - казав Паганель майорові, - за зиму так гладшає, що робиться хворий і зовсім не може літати. Тоді він роздирає собі дзьобом груди, щоб позбутися зайвого жиру й полегшати. Чи не видається це вам дивним, Мак-Наббсе?
– Таким дивним, що я не йму віри жодному вашому слову!
Та, на превелику досаду, Паганелеві не пощастило добути хоч би одного з цих птахів і показати недовірливому майорові його скривавлені роз’ятрені груди.
Натомість вченому поталанило з іншим чудернацьким птахом, який, рятуючись від переслідувань людей, собак і котів, утік у незаселені місця й, видимо, вже зникає з новозеландської фауни. Роберт, вистежуючи тварин, немов той тхір, натрапив у гнізді з переплетеного між собою коріння на пару безкрилих і безхвостих куріпок, з чотирма пальцями на лацах, з довгим, наче в бекаса, дзьобом і густим білим пір’ям. Чудні тварини, що являють перехідний вид од яйценосних до ссавців.
Це були зеландські “ківі-ківі”, що їх природознавці звуть apterix australis, тобто австралійські безкрилі; вони живляться комахами, хробаками та збіжжям і ведуться тільки в Новій Зеландії. Цей птах з кумедними рухами, котрий немов зупинився на півдорозі в своєму фізичному розвитку, завжди притягав увагу мандрівників, і коли Дюмон-Дюрвіль очолив наукову експедицію на острови Океанії, Академія наук зокрема доручила йому привезти до Європи кілька зразків цієї дивної пташиної породи. Та незважаючи на обіцяну тубільцям чималу винагороду, вчений не спромігся придбати живого ківі-ківі.
Паганель, ущасливлений такою знахідкою, зв’язав докупи обох куріпок і бадьоро поніс їх на собі, мріючи вшанувати ними Паризький зоологічний
Маленький загін тим часом швидко посувався вперед понад берегом Вайпи. Місцевість була пустельна, жодного сліду тубільців, жодної стежки, що вказувала б на присутність людини в цих долинах. Річка струмувала між високими заростями або звивалась на подовжистих піщаних відмілинах, і тоді погляд міг вільно блукати простором аж до пасма невисоких гір, які загороджували долину зі сходу;
Своїми чудернацькими формами, обрисами, що тонули в облудному мареві, ці гори скидались на величезних допотопних тварин. Здавалося, то раптом закам’янів цілий табун велетнів-китів. Цей примхливий рельєф вказував на вулканічне походження гірського пасма. Справді, Нова Зеландія ніщо інше як досить недавній витвір підземної вулканічної дії. Процес вивільнення землі з морських вод тривав й досі. Подеколи вона піднялась за двадцять років над рівнем моря на цілий туаз. Вогонь ще й тепер бушує в надрах островів, струшує їх, корчить і в багатьох місцях вихоплюється крізь гейзери й жерла вулканів.
До четвертої пополудні моторні мандрівники пройшли дев’ять миль. За вказівками карти, куди безперестанку заглядав Паганель, до злиття річок Вайпа й Ваїкато лишалось щонайбільше п’ять миль. Там проходив Оклендський шлях. Там вони стануть табором на ніч. А останні п’ятдесят миль до новозеландської столиці вони здолають за два-три дні, а може й за вісім годин, коли їм пощастить зустріти поштову карету, котра двічі на місяць робить рейси між Оклендом і бухтою Гоукса.
– Отже, нам доведеться ще й цю ніч спати просто неба, - сказав Гленарван.
– Так, - відповів Паганель, - а втім, я гадаю, це вже востаннє.
– От і гаразд, бо це будуть і останні випробування для Гелени й Мері Грант.
– Котрі вони зносять без жодних скарг, - додав Джон Манглс.
– Але коли я не помиляюсь, ви, пане Паганелю, згадували про якесь селище поблизу злиття обох річок.
– Еге ж, - відповів географ, - ось воно позначене на Джонстоновій мапі. Це Нгарнавагіа, приблизно на дві милі нижче від місця злиття.
– Чудово! А чи не можна влаштуватися там на ніч?
Леді Гелена й міс Грант залюбки пройдуть дві зайвих милі, аби відпочити в більш-менш пристойному готелі.
– В готелі!
– вигукнув Паганель.
– Готель у маорійському селищі! Та там немає навіть заїзду чи корчми! Це просто купа тубільних хижок, і як на мене, то нам краще не шукати там притулку, а триматися якомога далі від того селища.
– Усе ваші побоювання, Паганелю, - мовив Гленарван.
– Дорогий Гленарване, маорійцям ліпше недовіряти, аніж звіритись на них. Хтозна, в яких вони зараз стосунках з англійцями, приборкано повстання чи перемога на їхньому боці., А коли ми раптом потрапимо туди, де в самому розпалі війна? Щиро кажучи, ми для них - непогана, здобич, і мені анітрохи не кортить спробувати проти своєї волі новозеландської гостинності. Отже я вважаю за найрозваж-ливіше обминути Нгарнавагіа й ухилитись од будь-яких зустрічей з тубільцями. Зовсім інше, коли ми дістанемось до Дрюрі, там наші мужні супутниці зможуть як слід відпочити від дорожньої утоми.