Діти капітана Гранта (др. перевод)
Шрифт:
– До мене! Пробі!
– кричав той голос.
– Мері!
– гукнув Роберт.
– Ти чула, Мері, ти чула?
Схилившись над поручнями, обоє пильно вдивлялись у чорні глибини моря. Але нічого не було видно, тільки безмежна темрява слалася пеленою перед їхніми очима.
– Роберте, - мовила бліда з хвилювання Мері, - мені здалося... Так, мені здалося, як і тобі... Ми з тобою обоє маримо, любий Роберте!..
Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:
–
Для Мері Грант це вже було забагато. Вражена страшним хвилюванням, вона знепритомніла й впала на руки братові.
– Допоможіть!
– закричав Роберт.
– Сестра! Батько! Допоможіть!
Матрос, що стояв за стерном, кинувся піднімати зомлілу Мері. Прибігли вахтові, потім Джон Манглс, Гелена й Гленарван, яких збудив раптовий гамір.
– Сестра вмирає, а наш батько - там!
– кричав Роберт, доказуючи на чорні хвилі.
Ніхто нічого не розумів.
– Так, мій батько там!
– повторював хлопець.
– Я чув його голос. Мері теж чула, як і я!
О цій хвилині Мері Грант опритомніла і, розгублена, напівбожевільна, також закричала:
– Мій батько! Мій батько там!
Нещасна дівчина, ледве підвівшись, знову нахилилась над поручнями, немов хотіла кинутися в море.
– Мілорде, леді Гелено, - повторювала вона, стискаючи руки, - кажу вам, мій батько там! Запевняю вас, що я чула його голос, він долинув до нас із хвиль, наче якась скарга, наче останнє “прощай”!
Бідолашній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалась у корчах, заридала. Довелося відвести її до каюти, і леді Гелена пішла туди, щоб її доглянути.
А Роберт безнастанно повторював:
– Батько! Мій батько там! Я певен цього, сер!
Свідки цієї гнітючої сцени вирішили врешті - діти капітана стали жертвою слухової омани, що так сильно вплинула на їхні почуття. Як її розвіяти?
Гленарван, проте, спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й мовив:
– Ти чув голос батька, мій хлопчику?
– Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: “До мене! До мене!”
– Ти впізнав його голос?
– Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!
Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.
– Гавкінсе, - спитав Гленарван, - ви стояли за стерном, доли міс Мері знепритомніла?
– Так, сер, - відповів Гавкінс.
– І ви нічого не помітили, нічого не чули?
– Нічого, сер.
– От бачиш, Роберте.
– Якби це був батько Гавкінса, - з невгамовним запалом вигукнув хлопчик, - він не казав би тоді, що нічого не чув! То був мій батько, сер, мій батько, мій батько!
Ридання перехопили йому горло. Німотний і блідий, він також знепритомнів. Гленарван наказав однести Роберта до каюти на його ліжко, і
– Бідолашні сироти!
– промовив Джон Манглс.
– Які тяжкі випробування посилає їм доля!
– Ваша правда, - озвався Гленарван, - надмірне горе могло водночас викликати в обох однакову слухову оману.
– Водночас в обох?
– пробурмотів Паганель.
– Дуже дивно! Наука цього не визнає.
Нахилившись і собі над поручнями й нашорошивши вуха, Паганель подав усім знак мовчати й став дослухатися. Навкруги панувала глибока тиша. Паганель гукнув дужим голосом. Ніхто йому не відповів.
– Дивно, дуже дивно, - без кінця проказував географ, повертаючись до себе в каюту.
– Спорідненість думок і спільність горя - цього ще не досить, аби пояснити подібне явище!
Назавтра, 8 березня, о п’ятій годині, ледь розвиднілося, усі пасажири зібралися на палубі “Дункана”, серед них - Роберт і Мері, бо їх неможливо було затримати в каюті. Кожному хотілося роздивитися землю, мигцем побачену вчора.
Підзорні труби звернулися на острів. Яхта йшла вздовж берега на відстані однієї милі, й око могло запримітити щонайменші деталі. Раптом почувся Робертовий крик. Хлопець запевняв, ніби бачить на березі двох людей, що бігають, вимахують руками, а третій подає гасло прапором.
– Англійський прапор!
– скрикнув Джон Манглс, глянувши крізь свою трубу.
– Справді так, - ствердив і Паганель, жваво обертаючись до Роберта.
– Сер, - Роберт аж тремтів од збудження, - сер, коли ви не хочете, щоб я добрався до острова плавом, звеліть спустити човна. Навколішках благаю вас, дозвольте мені першому ступити на землю!
Ніхто не наважувався вимовити ані слова. Як? На цьому острівці, що його перетинає тридцять сьома паралель, живе троє людей, жертви морської катастрофи, троє англійців! Кожний, згадуючи події минулої ночі, думав про той голос, що його чули Мері й Роберт. Діти помилилися, мабуть, тільки в одному: до них міг долинути чийсь крик, та чи ж був то голос їхнього батька? На жаль, ні, тисячу разів ні! І всі, уявляючи собі страшне розчарування, яке чекало на цих бідолах, страхалися нового випробування - воно було б вже понад їхні сили. Але як їх зупинити? Гленарван не міг на це наважитися.
– У човен!
– наказав він.
За хвилину човна спустили на воду. Діти капітана Гранта, Гленарван, Джон Манглс, Паганель миттю опинилися в ньому, човен відчалив і полинув на хвилях, гнаний шістьма матросами, що завзято веслували.
За десять туазів до берега в Мері вихопився нестямний зойк:
– Батько!
На березі стояв поруч з двома іншими людьми високий міцний чоловік. Його лице, лагідне й мужнє, скидалося на обличчя Мері й Роберта водночас. Безперечно, це була та сама людина, що її так часто змальовували діти, їхні серця не зайшли в облуду. То й справді був їхній батько - то був капітан Грант!