Діти капітана Гранта (др. перевод)
Шрифт:
– Але такий енергійний спосіб може коштувати життя деяким тваринам, що блукають у степу, - зауважив майор.
– Буває, яка худоба й згорить: але що це може важити, коли їх така сила!
– Я про них не піклуюсь, то справа індіянів, - мовив майор, - я турбуюсь за тих, хто подорожує пампою. Адже ж трапляється, що полум’я наздожене їх і захопить?
– Аякже!
– вигукнув видимо потішений цим припущенням Паганель.
– Часом це буває, і я не від того, щоб помилуватись таким видовищем.
– Оце достоту наш учений, - мовив Гленарван, - заради науки він ладен
– Таж ні, дорогий Гленарване, але ми всі читали Купера, і його Нетті Бампо навчив нас, як врятуватися, коли насувається полум’я. Треба лише вирвати навколо себе траву по радіусу в кілька туазів. Це дуже просто. Тому я не боюся пожежі, навпаки, я палко її закликаю!
Але Паганелевим бажанням не судилось справдитися, і якщо він і підсмажувався, то лише під нестерпно пекучим сонячним промінням. Коні задихувались у цій тропічній спекоті. Про затінок можна було тільки мріяти. Лише зрідка на землю лягала легка тінь від якоїсь хмаринки, що запинала собою палаюче кружало сонця, і тоді верхівці, підганяючи коней, намагались якнайдовше триматись у цьому холодку. Але західний вітер гнав хмарку, а з нею і тінь, коні невдовзі залишались позаду, й сонце знову поливало вогняними потоками розпечену землю.
Коли Вільсон казав, що їм вистачить запасів води, він не врахував тої непогамовної спраги, що пожирала протягом цього дня його супутників, а запевняючи, що дорогою конче трапиться якась річка, він надто поквапився. Бракувало не тільки річок, які на пласкій поверхні пампи не знаходили собі зручного ложа, але й водоймищ, викопаних індіянами, - вони пересохли.
Паганель стривожився і спитав у Талькава, де він гадає знайти воду.
– В озері Єалінас, - відповів індіянин.
– А коли ми туди прибудемо?
– Завтра ввечері.
Тубільці, подорожуючи пампою, звичайно копають нашвидку колодязі й знаходять воду на глибині кількох туазів. Але наші мандрівники не могли собі цим зарадити, бо не мали потрібного струменту. Воду довелось пити ощадно, і хоч ніхто не страждав од нестерпної спраги, проте й не міг вдовольнити її до останку.
Ввечері, після перегону в тридцять миль, зробили зупинку. Вкрай потомлені мандрівники сподівались добре відпочити й виспатись, але ніч випала неспокійна - цілі хмари москітів і комарів зіпсували їм спочинок. Їхня поява провіщала зміну вітру, й справді, він узяв інший напрямок і тепер дув із півночі. А ці настирні комахи зникають звичайно лише з південним або південно-західним вітром.
Якщо майор зберігав незворушний спокій серед цих дрібних буденних прикрощів, то Паганель, навпаки, обурювався проти такого глузування долі. Він кляв на всі заставки москітів та комарів і ревно жалкував за підкисленою водою, яка втишує пекучий біль від незліченних укусів. Хоч майор і намагався розрадити його, доводячи, що їм пощастило, бо вони бороняться лише від двох видів комах з трьохсот тисяч, відомих природникам, однак Паганель устав не в гуморі. Проте коли загін на світанку вирушав у дальшу путь, він анітрохи не змусив на себе чекати, бо ж цього дня вони мали прибути до озера Салінас. Знебулі коні ледве не вмирали зі спраги, і хоч вершники відмовлялися заради них
Цього дня одноманітність подорожі була дещо порушена. Мюльреді, який їхав попереду, раптом повернувся до загону й повідомив, що наближається декілька індіанців. До їхньої появи поставились по-різному. Гленарван зрадів, сподіваючись дізнатися від тубільців про долю полонених з “Британії”. Талькав, навпаки, зовсім не був потішений перспективою зустріти на своєму шляху індіанців-кочовиків; він узяв їх за грабіжників і вважав за найкраще уникнути цієї зустрічі. За його вказівками, мандрівники збилися щільною купкою і кожний узяв у руки зброю. Треба було приготуватись до всяких несподіванок.
Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.
Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.
Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.
– Боягузи!
– вигукнув Паганель.
– Чесні люди так хутко не тікають, - зауважив Мак-Наббс.
– Що це за індіанці?
– спитав Паганель Талькава.
– Гаучо, - відповів патагонець.
– Гаучо !
– вигукнув Паганель.
– Гаучо! Виходить, боятися не було чого.
– Чому це?
– спитав майор.
– Бо гаучо - мирні, незавадні пастухи.
– І ви ймете цьому віри, Паганелю?
– Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.
– Я схильний скорше думати - вони не насмілились на нас напасти, - мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.
– Я теж так гадаю, - сказав майор, - бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.
– Та ніколи в світі!
– вигукнув Паганель.
І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:
– Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.
– Не маю рації?
– перепитав учений.
– Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.
– Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, - трохи гостро заперечив Паганель.
– Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.