Діти капітана Гранта
Шрифт:
Наступного ранку о восьмій годині маленький загін рушив на схід уздовж тридцять сьомої паралелі. На чолі їхав катапаз, замикали хід пеони. Дорога перетинала родючі землі, рясні виноградники і пасовища. Поступово місцевість ставала відлюдною. Лише зрідка то тут, то там траплялися хатини растреадорес – відомих на всю Америку індіанців-мисливців за дикими кіньми, або ж яка-небудь полишена поштова станція, а нині притулок волоцюги тубільця. Цього дня дві річки перетинали шлях загону: Раке і Тубаль, але катапаз знайшов брід, і мандрівникам удалося
О четвертій годині по полудні, подолавши 35 миль, мандрівники зробили привал на просторі, під покровом гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, розсідлали і погнали пастися на соковитій пампі. З мішків дістали м’ясо і рис. Після вечері всі вляглися на землю – пеліони слугували їм за ковдри та подушки – і поринули у глибокий живлющий сон. Катапаз і пеони вартували по черзі всю ніч.
Оскільки погода була дуже сприятливою, всі учасники експедиції почувалися добре, а подорож тривала без перешкод, то цим неодмінно слід було скористатися. Такою була спільна думка.
Наступного дня просувалися швидко, вдало переправилися через пороги Ріо-Бель, а ввечері, коли отаборилися на березі річки Біо-Біо, що протікала на кордоні між іспанським Чилі та Арауканією, Гленарван у похідному щоденнику позначив ще тридцять п’ять пройдених миль. Місцевість не змінювалась. То був родючий край, довкруж неймовірна кількість амарилісів, фіалкових дерев, дурману, кактусів, усіяних золотавими квітами. Якісь звірі причаїлися в нетрях. Пернатих було мало, лише подеколи мелькотіли то чапля, то самотня сова, то дрозди, що рятувалися від кігтів сокола, і чомги.
Тубільці майже не траплялися. Лише зрідка, немов тіні, проносилися гуачоси, метиси індіанців та іспанців. Вони мчали верхи на конях, боки яких кровили від гострих шпор, прив’язаних до босих ніг вершників. Дорога була безлюдна, годі було в кого розпитати бодай якихось відомостей. Проте Гленарван змирився з цим. Він прагнув переконати себе, що індіанці, ймовірно захопивши в полон капітана Гранта, відвели його по той бік Анд, а отже, пошуки могли дати результати лише в пампі, а не тут. Тому слід було запастися терпінням і неухильно просуватися вперед.
17 жовтня рушили в путь чітко за графіком, що було неймовірно важко Робертові. Його запальний характер, на превелике горе його мула, спонукав його раз по раз випереджати мадрину, і лише суворий окрик Гленарвана змушував хлопця повертати назад.
Місцевість ставала горбистою, що свідчило про близькість гір. Річок дедалі більшало, і Паганель часто зазирав до мапи. Коли якась річка не була позначена на його мапі, кров географа аж нуртувала і він потішно сердився.
– Річка без імені подібна до людини, позбавленої цивільних прав! – обурено мовив учений. – Для географічного закону вона не існує.
І він, позначаючи ці безіменні річки
– Яка мова! – захоплювався Паганель. – Яка повнозвучна гармонійна мова! Її наче вилито з металу! Я певен, що в ній сімдесят вісім частин міді і двадцять дві частини олова – як у найліпшій бронзі, що йде на відливання дзвону.
– А що, ви хіба робите успіхи в іспанській мові? – запитав його Гленарван.
– Звісно. Ось лише ця клята вимова! Біда мені з нею!
І Паганель, не шкодуючи горла, всю дорогу боровся з труднощами іспанської вимови, втім не забуваючи про свої географічні спостереження.
У цій галузі він був навдивовижу сильний, тут ніхто його не міг перевершити. Коли Гленарван запитував катапаза про якусь особливість цього краю, то відповідь географа завжди випереджала відповідь провідника. Катапаз із подивом дивився на вченого.
Цього дня, близько десятої ранку, шлях загону перетнула якась дорога. Звісно, Гленарван запитав у катапаза її назву, і, звичайно, йому відповів Жак Паганель:
– Це дорога з Юмбеля до Лос-Анхелеса.
Гленарван поглянув на катапаза.
– Правильно, – підтвердив той і, звернувшись до географа, запитав:
– Ви, очевидно, вже колись тут проїздили?
– Ясна річ! – серйозно відповів Паганель.
– На мулі?
– Ні, сидячи в кріслі.
Катапаз, очевидно, не зрозумів його і, знизавши плечима, повернувся на своє місце.
О п’ятій вечора зробили привал у неглибокій ущелині, за кілька миль од міста Лоха. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя Сьєрри – перших сходинок величезного хребта Кордильєр.
< image l:href="#"/>Розділ XII. На висоті дванадцять тисяч футів
Перехід через Чилі досі відбувався без особливих перешкод. Та звідсіль експедиції судилося зазнати всіх небезпек, з якими пов’язана подорож у горах. Тут мала початися запекла боротьба з природою.
До того як вирушити в путь, слід було визначитись, який обрати перевал через Кордильєри, щоб не відхилитися од наміченого курсу. Запитали в катапаза.
– У цій частині Кордильєр, – відповів він, – я знаю лише два перевали, які можна переїхати.
– Поза сумнівом, ви маєте на увазі перевал Аріка, що його відкрив Вальдівія Мендоса? – запитав Паганель.
– Саме так.
– А другий – це перевал Вільяріка, чи не так?
– Цілком правильно.
– Однак, друже мій, нам жоден із них не підходить. Бо один із них заведе нас дуже далеко на північ, а другий – на південь.
– А чи можете ви запропонувати нам третій шлях? – запитав географа майор.