Діти капітана Гранта
Шрифт:
– Як смачно! – вигукнув Роберт, упиваючись водою посеред річки.
– Не пий так багато, мій хлопчику, – попередив Гленарван, утім не подаючи прикладу помірності.
Якийсь час нічого не було чути, крім частих гучних ковтків. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, неквапом, маленькими ковтками, «довгими, як ласо», за висловом патагонця. Він ніяк не міг напитися, і його супутники вже стали побоюватися, хоч би він не випив усієї води в річці.
– Ну, тепер справдяться надії і наших друзів, – сказав Гленарван. – Діставшись Гуаміні, вони матимуть удосталь чистої та свіжої води, якщо тільки Талькав не вип’є всю воду в річці.
– А чи не могли
– Звичайно, хлопчику мій, але в чому ми везтимемо їм воду? Бурдюки залишилися у Вільсона. Ні, ліпше почекати їх на місці, як і домовлялися. Зважаючи на відстань, яку їм треба подолати кроком, я вважаю, що наші друзі прибудуть лише вночі. Тож приготуймо для них добрий нічліг і смачну вечерю!
Талькав, не чекаючи пропозиції Гленарвана, став обирати місце для привалу. На березі річки йому пощастило знайти рамаду – трибічну кошару. Вона була чудовим прихистком для людей, які не бояться спати просто неба. Тому подорожні не шукали ліпшого і втрьох розтягнулися на землі, під сонцем, щоб просушити змоклий одяг.
– Місце для нічлігу вже є, – сказав Гленарван. – Тепер слід подбати про вечерю. Треба, щоб наші друзі залишилися задоволені посланими вперед гінцями. Сподіваюся, полювання не буде марним. Роберте, ти готовий?
– Так, сер, – відповів хлопчик, зводячись на ноги і піднімаючи рушницю. Гленарван подумав про полювання, бо йому здалося, що береги Гуаміні були місцем зустрічі всієї дичини довколишніх рівнин. У повітря зграями здіймалися тінаму – рід червоних куріпок, що водяться в пампі, чорні рябчики з породи сивок, що йменуються теру-теру, жовті деркачі і водяні курочки з неймовірним зеленим оперенням.
А от чотириногих не було видно. Однак Талькав, указавши на високі трави і густі лісові зарості, дав зрозуміти, де саме зачаїлися тварини. Мисливці лише ступили кілька кроків і опинитися в місці, якого за кількістю дичини годі було знайти в цілому світі.
Спершу вони стріляли у крупну дичину, чим сполохали сотні косуль і гуанако. Та ці лякливі тварини так швидко зривалися з місця, що до них неможливо було наблизитися на відстань рушничного пострілу. Тож мисливці вирішили переслідувати іншу дичину, значно смачнішу. Їм удалося підстрелити з дванадцять червоних куріпок і деркачів. На додачу Гленарван влучним пострілом убив пекарі – таїтетр. М’ясо цієї товстошкурої тварини з рудуватою шерстю дуже смакувало, тож на нього не шкода було витратити пороху.
Менш ніж за півгодини мисливці завиграшки настріляли вдосталь дичини. Роберт не пас задніх і підстрелив доволі рідкісну тварину армадила, щось подібне до броненосця. М’ясо цієї тварини дуже масне, і, за твердженням патагонця, справжній делікатес. Роберт вельми пишався такою щасливою нагодою.
Тимчасом Талькав поділився зі своїми супутниками мистецтвом полювання на нанду, різновид страуса, що вирізняється надзвичайною швидкістю. Маючи справу з такою прудконогою твариною, індіанець не став удаватися до хитрощів і погнав Тауку просто на страуса, інакше той лише замучив би коня разом із мисливцем.
Наблизившись до нанду на необхідну відстань, Талькав так вправно метнув бола, що ремені притьмом обвилися навколо страусових ніг, і той миттю спинився. За кілька секунд нанду лежав долі.
Індіанець доклав зусиль, щоб зловити нанду, не заради хизування. Оскільки м’ясо цієї пташки надзвичайно смачне, Талькавові кортіло, аби ця страва потрапила до столу.
До рамади принесли в’язку червоних
На вечерю мисливці вдовольнилися куріпками – поживнішу їжу приберегли для друзів. Запивали кришталево чистою водою, проте вона їм видалася смачнішою за всі портвейни світу.
Не забули і про коней. У рамаді знайшлося стільки сіна, що його вистало не лише для їжі, а й для підстилки.
По завершенні всіх справ Гленарван, Роберт та індіанець загорнулися в пончо і вляглися на традиційне ложе мисливців у пампі – перину, набиту альфафарою.
Розділ XIX. Червоні вовки
Настала глупа ніч. Це була ніч перед молодиком, тож лише зірки ледь освітлювали рівнину. Річка Гуаміні повільно несла свої тихі води. Усе живе скидало уві сні денну втому. Пустельна німота облягла неозору пампу.
Гленарван, Роберт і Талькав також спали міцним сном, умостившись на м’якому ложі з люцерни. Знесилені коні вляглися на землю. Лише Таука спала стоячи, як справдешній чистокровний кінь. Навіть уві сні вона зберігала горду поставу, готова мчати вперед за першим покликом господаря. Панував цілковитий спокій. Вогнище дотлівало, подеколи осяваючи судомними спалахами німотну пітьму.
Близько десятої вечора, після нетривалого сну, індіанець прокинувся. Він пильно вдивлявся в пітьму і до чогось прислухався. Його зазвичай незворушне обличчя виражало тривогу. Що йому почулося? До них підкрадаються заброди-індіанці, ягуари, смугасті тигри чи ще якісь спраглі хижаки, яких приваблювала близькість річки? Мабуть, це припущення видалося йому найбільш імовірним, оскільки він швидко зиркнув на купу палива, і його тривога посилилася.
Незабаром і справді мав догоріти весь запас сухої альфафари, а це означало, що йому не вдасться довго тримати зухвалих хижаків на відстані. Талькаву нічого не залишалося, як тільки чекати розвитку подій.
Він чекав, вдивляючись удалеч, немов людина, яка раптово збудилась од близької небезпеки.
Минула година. Будь-хто на Талькавовім місці, переконавшись, що все довкола тихо, спокійно б заснув. Та загострене чуття індіанця підказувало йому, що загроза поряд. Раптом Таука глухо заіржала і потягнула ніздрями повітря. Патагонець рвучко підвівся.
– Таука учула ворога, – пробурмотів він і вийшов із рамади. Талькав почав ретельно оглядати рівнину.
Було тихо, але тривожно. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно ковзали серед чагарнику. Час від часу виблискували сяючі цятки. Вони то спалахували, то зникали і знов рухалися, перехрещуючись. Здавалося, це танцювали відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужоземець неодмінно подумав би, що то світляки. Їхнє мерехтіння вночі можна побачити в багатьох місцях пампи, але Талькава це не могло ввести в оману: патагонець розумів, із яким ворогом має справу. Зарядивши рушницю, він став на варті біля входу в загорожу.