Дівчинка з Землі

Булычев Кир

— Що ж робитимеш? — спитав я з відчаєм у Полоскова, коли ми загнали всюдихід назад у “Пегас” і всілися у кают-компанії. — Справді, порожня планета. І мені не хочеться летіти звідси, поки ми не розгадаємо цієї таємниці.

— Ми ж не можемо лишатися тут вічно, — сказав Полосков. — І ми не перші, хто зустрівся з цією загадкою. Можливо, таємниця Порожньої планети так і зостанеться нерозгаданою.

— Шкода, що Зелений забув люк закрити, — мовила Аліса. — Хоч би риба в нас була.

— Облиш, він такий засмучений, —

перебив я Алісу. — Це все-таки дивовижно: прилетіли вчора, дощ іде — риби повне озеро, вранці птахи літають, потім вітер схопився, птахів розігнав — звірі з’явилися…

— Тату, — звернулася раптом до мене Аліса, — я розгадала таємницю цієї планети.

— Ну от, звичайно, — сказав понуро Зелений. — Ніхто не розгадав, а Шерлок Холмс, на прізвисько Аліса, розгадав!

— Обережніше, Зелений, — зауважив Полосков, — я вже програв Алісі бажання, коли ми шукали головастів.

— Слушно, — згодилась Аліса. — Адже в мене не наукове мислення.

— Ну, розказуй, доню, — попросив я.

— А можна, я буду не розказувати, а показувати?

— Якщо хочеш, показуй.

— Тоді посидьте тут хвильку, я скоро повернуся.

— Ти з корабля? Але ж там дощ.

— Не бійся. Я навіть промокнути не встигну. А коли ти боїшся, Що зі мною що-небудь станеться, то дивись в ілюмінатор. Я тільки до озера й назад.

Я підійшов до ілюмінатора. Видно було, як Аліса, прикриваючи голову плащем, біжить до озера, як вона зачерпує в ньому води відерцем. Ще раз, іще… Ось вона біжить назад.

Аліса вбігла в кают-компанію і поставила відерце на стіл.

— Погляньте, — запропонувала вона.

У відерці поволі плавала невеличка рибка.

— Ого! — вигукнув Зелений. — Я зовсім забув, що тут риба найкраще клює ввечері. Де вудки?

— Постривай, — сказала Аліса і занурила руку у відро. Вона дістала звідти рибу й кинула її на стіл.

— Ти що робиш?

— Якщо моя правда… — почала Аліса, і тут же, у нас на очах, сталося дивовижне перетворення.

Рибка разів зо два смикнулась, махнула хвостом, і плавники почали обертатися в крила, луска — в пір’я, і через хвилину на столі вже чепурилася, обскубувала пір’я маленька пташка.

Поки ми дивилися, роззявивши роти від здивування, на те, як риба стала птахою, птаха махнула крилами і полетіла. Вона вдарилася об стелю кают-компанії.

— Ловіть її! — крикнув я. — Вона ж розіб’ється!

— Стій, тату, це ще не все, — сказала Аліса.

Пташка кілька разів ударилася об стелю й упала назад на стіл. І, впавши, вона стала перетворюватися знову. Цього разу зникло пір’я, зіщулилися крила, і перед нами з’явилося мишеня. Мишеня ковзнуло по ніжці столу і щезло в кутку.

— Тепер усе ясно? — спитала Аліса.

Вона аж сяяла. Все-таки не щодня щастить розгадати таємницю, яка виявилася не під силу стільком біологам.

— Але як

же ти здогадалася? — поцікавився я.

— А ти мені підказав. Ти згадав про те, що дощ ішов учора — були риби, сонце — птахи, вітер — звірі.

— Все слушно, — мовив я. — Це дивовижна пристосовуваність, але цілком виправдана на цій планеті. Живі істоти набувають тут такої форми, яка для них найзручніша. Їм не страшні ні вітри, ні дощі, ні сонце. Напевно, коли настає зима, вони теж що-небудь придумують.

— Це можна перевірити, — сказала Аліса. — Покладімо рибу в холодильник.

У холодильник ми поки що риби класти не стали, а спорудили їй клітку, в якій стояв акваріум, і потім годинами милувалися тим, як риба, вилазячи з води, злітала в повітря або тікала в куток, до годівниці.

Розділ 8

ЩО РОЗПОВІЛИ ВУХАНІ

Усі колекціонери й любителі всіляких дивовиж у восьмому секторі Галактики прилітають на планету Блук. Там, біля міста Палапутра, раз на тиждень буває базар.

У Галактиці є кілька мільярдів колекціонерів. Наприклад, колекціонери Сонячної системи збираються першої неділі щомісяця на Марсі, на плоскогір’ї біля Великого каналу. Мені розповідали, що в туманності Андромеди теж є могутнє братство колекціонерів, а на одній із планет їх стільки, що вони взяли в свої руки владу, і вся промисловість тієї планети випускає лише альбоми для марок, пінцети й акваріуми.

У марсіянських колекціонерів я бував. Дістав там для зоопарку рідкісних летючих рибок. А от на Блуку бувати мені не доводилось.

Палапутра виявилася невеликим містом. У ній було дуже багато готелів і складів. А космодрому в Палапутрі могла б позаздрити будь-яка столиця.

Як тільки “Пегас” опустився на бетонне поле, до нього відразу підкотив автомобіль зі стражниками.

— Ви звідки прилетіли? — спитали вони Полоскова, загальмувавши біля трапа.

— Із Землі, — відповів Полосков.

— Це де?

— У третьому секторі. Сонячна система.

— Ага, так я і думав, — сказав головний стражник.

Він дуже скидався на вентилятор. У нього було три великих круглих вуха, і коли він говорив, то мотав головою так, що здіймався вітер. Тому в Галактиці жителів Блука прозвали вуханями.

Стражники піднялися на борт і пройшли в кают-компанію.

— А що продаватимете? — запитав стражник.

— Ми хотіли б подивитися, — відповів я, — чи нема тут цікавих звірів для Московського зоопарку.

— Отже, ви нічого не продаватимете? — допитувався стражник.

— Ні.

— І у вас на борту нема ніяких звірів?

— У нас є звірі, — відповів я, — але не на продаж.

— Покажіть мені їх, — зажадав стражник.

— Чому? — здивувався Полосков. — Ми ваші гості, і ви повинні нам вірити.