Дівчинка з Землі
Шрифт:
Наступного дня ми встали рано, ще вдосвіта. Полосков споряджав металорозвідник, а я вантажив у всюдихід сіті та знімальну камеру.
Ми так захопилися своїми справами, що проґавили момент, коли з’явився птах Крок. Я побачив лише, як на мене впала чиясь тінь, і почув, як залопотіли крила — мені здалося, що то залопотіли вітрила.
— Лягай! — крикнув Полосков.
Я впав на траву.
Просто в мене над головою брязнули пазурі, і птах Крок, промахнувшись, шугнув угору, щоб кинутися ще раз.
Отоді я його й розгледів.
Це
Я спробував відповзти, але зрозумів, що не встигну.
Я замружився і вчепився в колесо всюдихода. І в цю мить гримнув постріл. Виявляється, механік Зелений устиг підбігти до люка з пістолетом і вистрілити в птаха, коли він був лише за три метри від мене.
Птах заквилив і злетів у повітря. Поряд зі мною впало його перо. Воно було метр завдовжки і таке тверде, що встромилося кінцем у суху землю й зайшло в неї, наче богатирський меч.
Я витяг перо й показав його Алісі.
— Слухай, — сказав я їй, — хазяїн цього пера дуже ображений і хоче взяти кого-небудь із нас на вечерю. Тобі зрозуміло?
— Зрозуміло. Але ж всюдихода йому не підняти?
— Всюдихода не підняти.
— Отже, я поїду з тобою у всюдиході.
— Ні, Алісо, — мовив я. — Я зараз вирушу на розвідку і повернуся під обід. Всі, крім тебе, заклопотані. Нікому навіть готувати обід і годувати звірів. І не забудь, що в павука-ткача-троглодита кінчається вовна.
— Ну добре, — згодилась Аліса.
— Як із металорозвідником? — спитав я Полоскова, сідаючи у всюдихід.
— Не розумію, — відповів він. — Чогось не ладиться. Ніколи не відмовляв, а зараз не ладиться.
Всюдихід поволі їхав крізь кущі, погойдуючись над вибоїнами і легко скочуючись із пагорків. Кущі розсувалися попереду і знову стулялися позаду всюдихода. Я міркував про те, що добре було б піймати цього птаха. У Палапутрі його називали птахом Кроком. Мені дуже хотілося б дістати це чудовисько для зоопарку, але я розумів, що навряд чи вдасться перевезти його на “Пегасі”. Інша річ, якщо знайти його гніздо і прихопити з собою пташенят. Гнізда повинні бути десь на скелях — жодне дерево не витримає ваги житла птаха Крока.
Я звернув до далеких гір. Дорогу мені перетнула процесія довгоногих жовтих ящірок. Попереду дріботіла найвища, за нею — менші… Я налічив їх двадцять три штуки. Остання ящірка була зовсім маленька. Я міг піймати її, але не став — спершу треба роздивитись, з’ясувати, чим вони живляться, а то не довезеш до Землі.
Високо наді мною пролетів птах Крок. Він прямував до гір. Найпевніше, його гніздо саме там.
Я випустив автоматичну сіть і накрив нею метрового синього метелика. Поки я орудував маніпуляторами, щоб приспати метелика і сховати в багажник усюдихода, не пошкодивши крил,
— Послухай, — почав він, — я запустив металорозвідника.
— Ну й чудово, — відповів я. — Стривай, зараз укладу метелика…
— Але зв’язок із ним урвався.
— З металорозвідником?
— Атож. Цього ще ніколи не бувало. Я все перевірив. Через три хвилини після зльоту він замовк.
— Доведеться піднятись на катері, наздогнати його і полагодити, — мовив я, вкладаючи метелика в контейнер.
— Про це я й хотів тобі сказати. Я полечу шукати його, а ти повертайся до корабля. Не подобається мені ця планета.
— Ти помиляєшся, Гено, — заперечив я. — Планета чудова. Я радий, що ми сюди потрапили.
— А якщо й справді тут загинув Другий капітан?
— Ти віриш у це?
— Не знаю. Але якщо такий досвідчений капітан міг тут загинути, виходить, планета таїть якусь грізну небезпеку, що про неї ми й не підозрюємо.
— А може, просто двигуни відмовили? Адже це буває навіть із найкращими кораблями. Або на капітана напало тутешнє чудовисько. Наприклад, птах Крок. Ти бачив, який у нього дзьоб?
— Звичайно, бачив.
І Полосков вимкнув екран.
Ще один птах пролетів наді мною до гір, і я запам’ятав напрямок польоту. Напевно, там гніздо.
Треба буде неодмінно з’їздити. Несподівано впали сутінки. Я повернув назад до корабля.
Я поставив усюдихід біля самісінького трапа, у темряві піднявся по ньому і пройшов на місток.
Найперше я перевірив, де мої супутники. Зелений сидів у машинному відділенні і чаклував над приладами. Аліса обізвалася з каюти. Сказала, що читає. Тоді я вийшов на зв’язок із Полосковим.
— Як у тебе справи? — спитав я.
— Запеленгував металорозвідника, — відповів Полосков. — Скоро наздожену. Не вимикай рації.
Я всівся біля ілюмінатора і слухав, як Полосков бурмоче щось собі під ніс, намагаючись піймати металорозвідника. Коротка ніч закінчувалась. Я дивився вдалину, на ліс, гори і намічав собі шлях на завтра. От поїду вздовж тієї річки, потім виберуся на горби… Треба буде взяти Алісу. У всюдиході їй ніщо не загрожує…
— Спіймав, — повідомив Полосков. — Узяв його захватами і по вертаю назад.
І в цю мить я побачив, що на майданчик перед “Пегасом” вийшла Аліса. Вона ступала обережно, навшпиньки, оглянулась на ілюмінатори, але мене не помітила.
Було прохолодно, й Аліса вдягла жовтий пухнастий комбінезон. Певно, зібралася кудись далеко. Але найдивніше — перед нею по траві гордо простував говорун. Він був прив’язаний на довгому ланцюжку. Другий кінець ланцюжка Аліса тримала в руках. Вона сказала щось говоруну, і той злетів у повітря. Аліса відпустила якомога більше ланцюжка, щоб не заважати говорунові летіти. Він змахнув крилами й поволі, ніби розуміючи, що Аліса не вміє літати, подався до лісу.