Дай серцю волю, заведе у неволю

Кропивницький Марко Лукич

Одарка. Не знаю, чи во­но гріх, чи ні. (По­мов­ча­ла). От я зап­лю­щи­ла очі, і вви­жається мені, що ми си­ди­мо у сад­ку, кру­гом пта­шеч­ки ти­хо ще­бе­чуть, і лист на де­реві лед­ве-лед­ве ко­ли­вається. Над на­ши­ми го­ло­ва­ми пос­хи­ля­лось гілля; вітер ніби по­ти­ху зво­рух­не йо­го і ти­хо-ти­хо па­ро­сить лис­тям. А лист же так ти­хо ше­по­тить, так ти­хо, ніби ста­ренька ба­бу­ся, ку­ня­ючи, шеп­че ону­ча­там каз­ку. Не хо­ди ніку­ди сьогодні, бу­де­мо сидіти дов­го-дов­го… Заспівай мені яку-не­будь пісеньку та ти­хе­сенько, так ти­хо, щоб, окрім бо­га й ме­не,

ніхто не по­чув тієї пісні!… (Схи­ля го­ло­ву до йо­го гру­дей). Як твоє сер­це б'ється! От я й зно­ву зап­лю­щи­ла очі, а все-та­ки те­бе ба­чу.

Ява 3

Ті ж та Ми­ки­та.

Микита співа за лаш­тун­ка­ми: 

Вулиця гу­де, де ко­зак іде. Ти, ду­бе, роз­ви­вай­ся. На ко­за­кові та два жу­па­ни, Ти, дівчи­но, не важ­ся. 

Одарка (три­вож­но). Це вже й Ми­ки­ту не­се!

Семен. Не­хай собі йде! Хіба він до те­бе?

Одарка (встає). А хто йо­го зна. Мо­же… Він вже двічі при­си­лав до ме­не за руш­ни­ка­ми.

Семен. Он як!… Це, як і торік, знов в'яжеться?

Микита співа: 

Ті два жу­па­ни, ще й сіру сви­ту Він проп'є, про­гай­нує; Зведе дівчи­ну з ума, з ро­зу­ма, Та й сам по­манд­рує. 

Одарка. Торік, уосе­ни, аж тричі прос­тя­гав­ся сва­та­тись і те­пер тієї ж… При­ходь на ве­чор­ниці! Сьогодні упер­ше збе­руться. Прий­деш?

Семен. Доб­ре! Тільки на хви­ли­ну до­до­му забіжу, бо я ще не ба­чив­ся і з батьком. Про­щай!

(Одарка йде в ха­ту.)

Микита (зда­ле­ку). Доб­ри­вечір, Одар­ко! (Підійшов ближ­че). Хто це та­кий?

Семен. Ад­же бач, що лю­ди­на!

Микита. Ба­чу, та хто? (При­див­ляється і пізнає Се­ме­на). Ти де у біса взяв­ся?

Семен. А ти, пев­но, з бісом у добрій зла­годі, що й про­тив ночі йо­го зга­дуєш.

Микита. Ач який ми­тець! Ма­буть, не вспів і пе­ре­зу­тись та швидш до Одар­ки?

Семен (усміхнув­ся). Так, так! За­ха­пав­ся, бач, та га­разд і не підпе­ре­зав­ся! Ду­же вже за­кортіло!

Микита. Гля­ди, щоб я те­бе не підпе­ре­зав так, що й дух з те­бе вип­ре!… Я тобі ос­ко­ми­ну зіб'ю…

Семен (спокійно). Не хва­лись! Звісно, ко­ли б свині та ро­ги…

Микита. Що?… Геть звідціля! Не­ма тобі тут шля­ху! За­рос­ла вже твоя стеж­ка. Ти знаєш, що я сва­таю Одар­ку?

Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо во­на мені хва­ли­лась.

Микита.

Ну?

Семен. Та не ну­кай! Ко­ли не запріг, то й не по­га­няй!

Микита. Ти ду­же став ба­ла­ку­чий! Я тобі ут­ру но­са!

Семен. Не хва­лись! Ска­за­но: “По­ки хвалько нах­ва­литься, то будько на­бу­деться!"

Микита. Ой, бе­су­ре, не по­па­дай­ся ти мені! (Іде до вікна). Одар­ко, Одар­ко! А вий­ди сю­ди на ча­син­ку!

Семен (сміється). Ка­за­ла, що вчо­ра вий­де!

Микита. Одійди, ка­жу тобі, са­та­но! (Іде в ха­ту).

Семен. Піди, піди в ха­ту, мо­же, підне­суть там дві су­хих, а дві по­рожніх. Ану-ну, пос­лу­хаю, що то він ка­за­ти­ме. (При­ту­ливсь до вікна). Мов­чить! Ма­буть, не зна, з чо­го по­чать… Осміливсь, за­ба­ла­кав… (Сміється). Во­ди, ка­же, зай­шов на­пи­тись. Про­мо­чи, про­мо­чи гор­ло: пев­но, пе­ре­сох­ло!…

Ява 4

Іван (ви­хо­дить, співа­ючи і при­танцьову­ючи). 

Як схо­пи­лась ме­те­ли­ця, Поламалася мельни­ця, - Крила ж її по­ла­ма­ло І мельни­ка за­нес­ло… Як схо­пи­лась завірю­ха, Поморозив пес ву­ха, А при­каж­чик собі но­са, Як ло­ви­ли во­ни ли­са, У ту са­мую го­ди­ну Біля пансько­го ти­ну… 

Семен (пе­ре­хо­дить йо­му до­ро­гу). Здо­ров будь, Іва­не!

Іван… Тю, ди­ви! Звідкіля це ти узяв­ся?

Семен. Та оце ж тільки що прий­шов.

Обіймаються.

Іван. Ну, на­си­лу те­бе при­нес­ло. А тут, брат, та­ка ку­медія… Вже, ма­буть, роз­ка­зу­ва­ла Одар­ка?…

Семен. Про Ми­ки­ту?

Іван. Та еге ж! В'яжеться та й в'яжеться!… Вже я хотів йо­му реб­ра полічить, та здо­ро­ва, бісо­ва ли­чи­на: бо­юсь, щоб са­мо­му ча­сом печінок не відбив… Ну, та дар­ма! Вже він мені по­па­деться на зу­бок: я йо­му до­пе­чу, ко­ли не ку­ла­ком, то язи­ком.

Семен. Та цур йо­му! Ну, як же ти по­жи­ваєш?

Іван. А так: бре­ду го­рем, мов тим мо­рем, і враг йо­го зна, ко­ли пе­реб­ре­ду. Та про ме­не дов­га пісня: ба­га­то го­во­рить, та не­ма чо­го слу­хать. Стри­вай, стри­вай, дай я на те­бе по­див­люсь! Е, бра­ту­хо, та й змарнів, не­на­че після про­пас­ниці!

Семен. Чу­жа сто­ро­на - не рідна ма­ти.

Іван. Що й го­во­рить! А тут Одар­ка за то­бою так вби­ва­лась, що й… Ча­сом поч­неш її роз­ва­жать, то ще й гірш! Чор­ти йо­го батька знає, ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла… Що ж, да­ле­ко був?