Дефіляда в Москві
Шрифт:
Дмитро підійшов до дверей свого купе, звідки чулася тріскотлива німецька, без акценту, мова. Посеред купе стояв оберштурмбанфюрер СС і страшно кричав на румунського майора.
— Що це таке, пане офіцер, як ви посміли допустити, аби сюди занесли цю п'яну мадярську свиню, та ще й поклали на нижню полицю, на якій за правом арійського первородства маю їхати я, офіцер Райху, істинний арієць. А тепер берімо його за ноги і кидаймо на верхню полицю.
Дмитро хотів зупинити верескливого німця, але раптом схопився з лавиці угорський капітан, він вклав усю свою тисячолітню
Вб'є мадяра, подумав Дмитро і владно поклав долоню на німецьку руку. Німець далі верещав, він кричав, що мадяра мусить убити, бо на це є воля великого фірера, що він як арієць мусить пролити кров кривдника, що його місія — нищити недолюдків, до яких належать мадяри, румуни, слов'яни…
Тут німець мусив замовкнути, бо чотири удари — два румунські в бебехи і два слов'янські по потилиці — відібрали на якийсь час у нього пам'ять. Дмитро і румун поклали есесівця на лаву, сіли один проти одного і відсапувались.
— Воно якби не союзник, можна було б і того, — сказав по-румунському майор.
Дмитро вдав, що не розуміє румунської мови, і заговорив німецькою:
— У мене є пляшка доброго коньяку, може, зап'ємо цю справу, пане майор?
— А чому б ні. Гаразд, пане лейтенанте, чи як вас там по-вашому?
Дмитро не відповів, вийняв з валізи пляшку французького коньяку, румун дістав бляшанку португальських сардин.
— З німцями ще якось можна порозумітись, — після доброї чарки і трьох сардин із хлібом почав свою промову румунський майор. — А ось цих азійських дикунів, — показав на сонного мадяра,— треба нищити у газових камерах. Прийшли, понімаєш (румун любив вкрутити в розмову російське слівце), в Европу — наш спільний дім, вкорінились і — віддай їм Трансільванію…
— Закарпаття були хотіли, але зась їм до споконвічної української землі, — додав підпилий Дмитро.
— А, може, тойво, — розійшовся румун, — нам зробити з Угорщиною, як колись вчинили з Польщею — на трьох. Га? Вам трохи, трохи німцям, а решту нам! Га? Пане українцю, а може, того, — як минулого року з тією ж Польщею зробили Райх і більшовицький Союз? Га? Пане українцю? Вирішуйте, ще є час, адмірала Горті у почесне заслання на історичну батьківщину — за Урал, фюрера Салаші з його головорізами — на гілляку. Ви згодні?
— А щоб тебе, сусідоньку, — наливав Дмитро, — пий, потім доділимо Мадярщину. А що Адольф Алоїзович скаже?
— Та ні фіґа він не скаже, — очунявши від слов'яно-румунських кулаків, пробелькотів лежачий оберштурбанфюрер СС, — фюрер нічого не скаже, діліть. Все одно з них на фронтах користи мало. Хоча на парадах вони незамінні, а ми ж — на парад чи ні? Але діліть, панове, та перше дайте мені трохи коньяку…
Дмитро витягнув ще одну пляшку з валізи, німець виставив шоколад з горіхами. Пили і ділили Угорщину. Першим відійшов румунський майор, він заліз на верхню полицю і зі словами «Горті — за Урал, на історичну батьківщину!» заснув. Але тут прокинувся мадяр. Він довго щось лопотів по-мадярському
— Де я? І яке сьогодні число?
— В потязі, пане капітане, маршрут «Київ-Москва». А якщо ви на дефіляду, то встигнете, без нас не розпочнуть, — заспокоїв його Дмитро.
— Капітан від кавалерії Іштван Берталан, — відрекомендувався мадяр він був ще молодий, але кінчики вусів мав добре змащені й ретельно закручені догори.
— Оберштурмбанфюрер СС Пельке, — кинув німець.
— Хорунжий Левицький, —сказав Дмитро.
— Майор Васіле Маріцану, — сказав румунський офіцер і заспав далі.
— О, і союзнички тут, — вишкірився мадяр. — Не погребуйте токайським, панове. — Він трохи попорпався у своєму наплічнику і поставив на столик дві пляшки токайського вина. Дмитро додав ковбасу, німець — шоколад з горіхами. Пили делікатно, але сп'яніли конкретно.
— Я що вам скажу, панове, те, що я луснув пана есесівця в зуби, — мадярський капітан ґречно вклонився в бік німця, — це зовсім неправильно, я ціляв у ту румунську пику, що там хиріє на верхній полиці. Напилась, як свиня, і хиріє. Взагалі вони, румуни, страшно п'ють. Ех, якби не союзнички — залізні мадярські полки марширували би по їхньому великому селі — Букарешті. Трансільванії вони хочуть! А Волощини в історичних кордонах ні?
— Ми їм покажемо історичні кордони. Невдовзі й Сучавський повіт, і Мараморощина возз'єднаються в єдиній українській сім'ї , — підтримав мадяра Дмитро. — Ми їм покажемо ворбеште, ми їм… А ти що, німцю, скажеш? — звернувся до есесівця.
— Покажіть, панове, чого там, фюрер каже, що з маршала Антонеску такий же стратег, як і з маршала Ворошилова. Їм взводами командувати, і то на парадах, а не в окопах. Бо румуни вже показали, чого варті, під Одесою. Якби не дивізії СС…
— І чотири українські полки, — хитро посміхаючись, додав Дмитро.
— Е, що там тепер славу ділити, — втрутився мадяр, — усі ми переможці, крім цих, звичайно, — він зневажливо кивнув у бік румуна. — Ми розбили більшовицького павука, а ці (той самий жест) примастились до чужої слави. Даремно ми з ними так. Їх треба в резервацію.
— А що, обгородити кілька повітів довкола їхнього Букарешта, — підтримав ідею німець.
— А охорону набрати з буковинських українців, — додав Дмитро, — щоб знали…
Зламався німець. Він посірів, як мило з людських кісток, хотів блювати, але передумав і заліз на другу верхню полицю.
— Що, може, будемо спати? — спитав Дмитро Іштвана.
— Та треба…
Почав блювати з верхньої полиці німець. Дмитро викликав провідника, і поки той прибирав есесівське блювотиння, прийшов до тями румунський майор. Він довго чепурився перед дзеркалом і, нарешті, гидливо кивнувши в бік німця, сказав:
— Це та свиня казала, що я ношу корсет і фарбую губи? У-у-у! Вбив би! Дикуни! І хто їх навчив цього словечка «юберменш»? Покидьки вони, і пити не вміють.
— Чого не вміють, того не вміють, — підтримав румуна мадярський капітан. — І взагалі, чому це вони в зверхники пнуться? І без них більшовиків би розбили.