День для прийдешнього

Загребельный Павел Архипович

— Не скажеш, то й не треба! Я подзвоню батькові, хай шукає, хай здогадується, хай що хоче робить! Боже, все залежить від якогось ідіотського слова! Девіз! Дитячі іграшки! І там сидить десяток дорослих людей і ламають голови. «Товариші, я вважаю... Виходячи з високих завдань, які стоять перед нами...» Ходімо зі мною до автомата, я подзвоню.

— Не смій!

— І подзвоню, і подзвоню! Що ти мені зробиш? Я вільна робити що хочу.

— Я забороняю тобі. Це просто нечесно: витягла з мене мимовільне зізнання, а тепер хочеш

скористатися...

— Дурню, я ж хочу тобі добра, я ж тебе...

— Мовчи! Не хочу нічого слухати! Забороняю тобі будь-що робити з приводу цього. Куди тобі треба? Давай я підвезу.

— Ти гадаєш, що завезеш мене в таке місце, де немає телефону? Помиляєшся, в Києві скрізь тепер є телефони. Навіть на нових масивах! Навіть у Корчуватому! Боже, який осел, він не міг сказати мені хоч учора!

Вона висмикнула свою руку з Володиної (тепер уже він держав її) й побігла від нього через площу просто до тих чоловіків, які ще й досі не діждалися таксі, але зате мали змогу ще раз подивитися, як мелькають у них перед очима дивовижні дівчачі ноги.

— Не смій, чуєш! — гукнув навздогін їй Володя. Не зупиняючись, вона послала йому повітряний поцілунок.

В міськкомі партії йому сказали, що секретаря сьогодні не буде, він — в Інституті житла на засіданні жюрі. «От тобі маєш! — подумав Володя. — Ще й секретар. Все до одного. Ох і день!» В коридорі він зіткнувся з якимсь працівником міськкому комсомолу, і той ухопився за Володю, як за останню свою надію.

— Товаришу Пушкар! А ми вас з самого ранку розшукуємо! І на роботі, і вже додому посилали. Мерщій до нас, у пропаганду!

— Та що там у вас таке? — лінькувато повернувся до нього Володя і подумав: «Невже ще й там буде щось про... жюрі?»

— Прибули іноземні кореспонденти, розмовляють з представниками нашої молоді. Давай їм такого, давай їм отакого.

— А мені з ними сьогодні не хочеться розмовляти.

— Ну-ну, як це так не хочеться, коли треба! Вони не вірять, що в нас є такі, хто працює і вчиться.

— Не вірять — то й не треба.

— Але ж їх треба переконати!

— Шкода часу.

— Слухай, Пушкар, ти якийсь... політично індиферентний сьогодні. Що це з тобою?

— Зуб болить.

— Ну-ну, без жартів.

— А без жартів — то в нас сьогодні скандал. «Буддеталь» не дає матеріалів.

— Натиснемо на «Буддеталь»! Через міськком партії.

— Нема секретаря.

— Я домовляюся в промисловому відділі. А тим часом ти допомагай нам.

— Сказав же: не мастак я на ці речі.

— Ну-ну, всі ми не мастаки, а комусь же треба...

Міськкомівець потихеньку підштовхнув Володю, і вийшло так, що той без будь-якої охоти, але все ж ішов туди, куди було треба отому настирливому хлопчикові, який міг би, мабуть, «організувати» навіть рідного батька.

У великій кімнаті Володя побачив знайомих секретарів міськкому, кількох працівників апарату, кількох незнайомих хлопців

і дівчат з наших і цілу купу якихось бородатих, обвішаних фотоапаратами, озброєних самописками й аршинними блокнотами жвавих чоловіків. Очевидно, це й були зарубіжні журналісти. Нашестя іноземців на Київ. Цілі табуни іноземців на київських вулицях і площах, в київських музеях, на заводах, в установах, у міністерствах. Незнаний світ відкривається їм у великому радянському місті, незнаний і чарівний. Золоті бані Лаври, дрімотливо-велична Софія, фантастичний Русанівський масив над дніпровською затокою, мальовничі натовпи на Хрещатику. Хрестові походи кореспондентів з-за морів і океанів.

«О-о, ми бачили ансамбль Вірського! Ми хочемо бачити землю, яка породила таких людей».

Ви ще й не таке побачите. Ще й не таких людей.

Володя привітався. Секретар міськкому представив його гостям. На нього відразу сипнули горохом запитань.

— Пушкар? Це українське прізвище?

— Українське. Київське навіть. Коли ще в князів не було гармат, а користувалися їхні вої тільки пращами для кидання каміння, то при великих пращах-катапультах були спеціальні «пускарі», тобто ті, хто пускав каміння у ворога. От звідти й пішло: Пускар, а потім — Пушкар. І Пушкін — теж звідти.

— Отже, Пушкін — українське прізвище?

— Ні, російське.

— А Пушкар — українське?

— Українське.

— А чи немає тут нез’ясованості?

— Не бачу. Наші народи мають спільне походження. Це два брати.

— Ви вчитеся?

— На останньому курсі будівельного інституту. На вечірньому.

— І працюєте?

— Так.

— Ким ви працюєте?

— Шофером на будівництві.

— А ким будете по закінченні інституту?

— Архітектором.

— Сьогодні ви шофер, а завтра вже можете стати архітектором?

— Можу стати.

— Чи нема тут протиріччя?

— Аж ніякого.

— Генеалогічне дерево вашого роду має тисячолітню історію, звідси, очевидно, ваш філософський погляд на світ?

— Поки що я вважав себе просто київським хлопцем, якщо вам подобається величати мене ще й філософом... — Володя розвів руками, посміхнувся...

— У вас, очевидно, дуже лагідний характер.

— Моя мати іншої думки.

— Чи є у вас сердиті молоді люди?

— Якщо маєте на увазі тих, що носять светри і не бриють бороди, то трохи є.

— Ні, маємо на увазі тих, які кидають виклик суспільству, критикують його, заперечують.

— Знову ж таки, дивлячись, яке суспільство.

— Ваше, ясна річ, соціалістичне.

— Ні, таких теж нема. Ваше, капіталістичне, — заперечують.

— Але сердиті?

— Ні, навпаки, лагідні молоді люди.

— Такі, як ви, вам хотілося б сказати?

— Приблизно.

— Отже, ви лагідні і лагідно заперечуєте?

— Ні, якщо ми заперечуємо, то не лагідно, а сердито.

— Дивно.