День для прийдешнього
Шрифт:
Йому сподобалося це її намагання виправдати доречність усього, що її оточувало. Тим дивнішим був отой холод, який струменів з її очей, покритих непроникними скельцями криги.
— Єрунда, — різко промовив він, — це ніяке не дитинство, а просто дурість і нездарність. Я б штрафував за кожен такий напис на сто карбованців.
— А я б послала вас лікувати нерви, якби була вашою начальницею. Чоловік насамперед мусить бути спокійним, тільки тоді це справжній мужчина.
Спокійними бувають тільки сліпі коні, — похмуро кинув Іван.
— Як ви сказали? — смішно зморщила носа дівчина.
— Так, як чули.
Вона вдала, що не помітила його грубощів, перевернула картку, яку й досі тримала в руці й прочитала спершу про себе, а потім уголос: «За очі, виштрикнуті ложечками,
Дівчина засміялася. Вона сміялася довго й щиро. Потім сказала:
— Я гадала, що ви грубіян, а ви просто — злий.
— Ми всі злі, — втупившись у стіл, промовив Діжа.
— Хто це — ми?
— Ну, отакі селянські хлопці, що вийшли з війни.
— Ви пам’ятаєте війну?
— Ще б пак!
— Бач, я відразу вгадала, що ви — не киянин.
— Яка різниця: киянин — не киянин?
— Київські хлопці не хочуть згадувати про війну.
— Це ті, що її не знають.
— Взагалі не люблять і не хочуть. Це вважається... наївністю. Мов у студентів-першокурсників. Знаєте?
— Вважайте мене студентом-першокурсником.
— Чи не запізно?
— О ні. Мені здається, що тих десяти років, які відділяють мене від того дня, коли я прийшов до інститутського гуртожитку, немає і ніколи не було. Цей відтинок життя пролітає переді мною ось зараз з якоюсь понадзвуковою, майже космічною швидкістю. Ви не повірите, але це саме так. Колись я читав про неймовірну швидкість наших снів. Одному французові приснилося, ніби він аристократ, який хотів врятувати королеву Марію-Антуанетту, але революційний натовп схопив його і передав трибуналові. Аристократа судили, як ворога нації, прирекли до страти, довго тримали в жахливому казематі тюрми Консьєржері, потім повели на Гревський майдан до гільйотини. Він стояв на возі з скутими руками й ногами, бачив натовпи на вулицях Парижа, чув голоси, чув глухий багатотисячний гамір на Гревському майдані, де зібралися всі, хто хотів побачити, як ніж гільйотини відітне голову запеклого рояліста, він слухав тихий голос священика, який дарував йому всі земні гріхи, й цілував хрест, потім стояв на високому помості й ждав, поки помічники ката перевірять, чи добре діє гільйотина, і поки розкують йому руки й ноги. Потім він хотів було обуритися, коли кат, забувши, що має справу з родовитим аристократом, брутально штовхнув його, збив з ніг, ухопив за волосся, підставляючи його голову під важкий трикутний ніж, що зі свистом і шипінням летів з-під перекладини гільйотини. Ще встиг він відчути тупий, важкий удар ножа по шиї, якраз у тому місці, де череп з’єднується з хребтом, — і лише тоді прокинувся, весь облитий зимним потом.
Виявилося, що від полога над ліжком відірвалася палиця і, падаючи, вдарила сонного по шиї. І за ту коротку мить, яку тривав цей удар, сонному намалювалася ціла картина з життя, для здійснення якої треба було принаймні кілька тижнів.
Але якщо так миттєво може протікати сон, то чому не може з такою самою швидкістю линути в нашій уяві справді пережите? Ось воно промайнуло повз мене майже непомітно — і я знову стою на порозі інститутського гуртожитку, стою студентом-першокурсником, стою разом з своїми друзями, молодий, безтурботний, веселий.
— Коли хочете, я можу з’ясувати цей феномен, — сказала дівчина. — Час не скрізь і не завжди протікає однаково. Його швидкість залежить від потенціалу поля тяжіння. Чим більше тяжіння, тим повільніший плин часу, і навпаки.
— Але ж це — з теорії відносності! — вигукнув здивований Діжа. — Ви знаєте теорію відносності? Ви — математик?
— Щоб говорити про теорію відносності — не обов’язково знати її. Я просто могла десь прочитати, як ви про сон, — засміялася дівчина.
— Але ж ви надзвичайно точно окреслили те, що я хотів висловити! Я справді відчуваю, що ось тут, між нами, навколо нас виникло фантастично могутнє поле тяжіння, а поза нами — майже порожнеча. У мене таке враження, ніби я потрапив на поверхню велетенської, понадтяжкої зірки, де час майже зупинився, де він ледве-ледве плентає.
— То ви — астроном? — засміялася дівчина.
—
— Ваша зверху, — жартома підвела догори руки дівчина.
А він дивився на неї, на її білі прекрасні руки, на її чисте-пречисте лице, плавав поглядом у тихій воді її бездонних очей, і здавалося йому, що тут, біля них, час зупинився зовсім, що застиг він у безрусі, перетворився на стоячу воду, на нетеч, а десь далі, поза впливом поля їхнього тяжіння, час мчав з шаленою швидкістю і ніс разом з собою все те, що було за ці роки з ним у Києві, що було і що буде.
— Ну добре, — сказав він похмуро. — Ми вже стільки говоримо, а я навіть не знаю, як вас звати.
— Вас цікавить?
— Так, дуже. Сьогодні, може, вперше в житті мене над усе цікавить ім’я дівчини, яку я зустрів.
— Ой, як це багатозначно сказано! Навіщо ж так серйозно. Адже це надзвичайно проста річ. Гляньте, моє морозиво майже все розтануло. Все через вас.
Вона поклала кульку морозива в рот.
— Мене звуть Вероніка.
— Дякую, Вероніко. Дякую і шкодую, що я простий собі Іван, а не якийсь там Птоломей, не отой александрійський деспот, що обстриг своїй дружині Вероніці пишне волосся, яке полинуло в космос і утворило сузір’я Волосся Вероніки.
— Ви просто варвар! Стригти жінок і закидати їхнє волосся в космос. Чи не ліпше самому злітати туди, як Гагарін і Титов?
— Я надто заземлений для цього.
— Не люблю заземлених.
— А що ж ви любите?
— Все незвичайне. У мене й професія не зовсім звичайна. Угадаєте?
— Нізащо!
— Я диктор телестудії.
— Чому ж я ніколи не бачив вас по телевізору?
— Ви любите телевізор?
— Ненавиджу.
— Це ж чому?
— Чому? Ви ще й питаєте! З того часу, як появився телевізор, люди стали божеволіти. Не читають книжок, не розмовляють, не думають. Їм ніколи. Прибігши з роботи, похапцем повечерявши, вони сідають навпроти цього пекельного апарата, вдивляються в екран, у це жахливе вічко, в цей жалюгідний квадрат, і забувають про все на світі. Якщо не буде вдосконалено телевізійних програм, може настати якесь новітнє здичавіння.
— Гаразд, вам не подобається телевізор, отже, не подобаються й люди, які там працюють. В такому разі я — кіноактриса. Така собі кінозірочка. Вам це підходить? Сподіваюся, кіно ви любите?
— Я його ненавиджу!
— Знов за рибу гроші!
— Бо кіно фальшиве від початку до кінця. Можна повірити в «Панцирник «Потьомкін», в «Землю», в «Чапаєва», але вірити в цілі потоки отієї макулатури, яку випускають на екрани кіностудії! Все вкладається в півтори години кіносеансу, в сто хвилин. Найбільші людські трагедії, героїзм, зрада, підлість, найбільші комедії — усьому приділено сто хвилин часу або дві з половиною тисячі метрів кінострічки. Що це, як не знущання над людиною, над її почуттями, над її розумом. Кіно нагадує мені автобус, якого не зупиниш, де тобі хочеться, бо на ньому їдуть ще й інші, яким хотілося б зупинити не тут, а десь у другому місці. Я дивлюся не той фільм, який мені до вподоби, а той, що його наказав крутити директор кінотеатру. Це як гучномовець, який кричить своє, не питаючи моєї згоди, не цікавлячись моїми смаками. В кіно я не можу переглянути ще раз або двічі те місце, яке мені сподобалося. Кінофільм не візьмеш з полиці, як книжку, щоб перечитати ту чи іншу сторінку, прилучитися тим самим на якусь мить до людського генія.
— Ну що мені з вами робити? — забідкалася Вероніка. — Що робити, коли ви такий суворий і солідний, а я — легковажна і несерйозна? Мені подобаються і телевізор, і кіно, і опера, і оперетка, і яскраві квіти, і далекі екзотичні країни. Ну, я стюардеса на авіалінії Москва — Делі. Я літаю над Гімалаями, бачу позахмарні піки, бачу пальми, священний Ганг, храми Мадраса, бородатих сикхів, заклинателів змій. Вас це влаштовує?
— Ми пливемо в далекі гавані життя за неймовірними пригодами, за екзотичними товарами, — сказав Діжа, — і зовсім не помічаємо набагато коштовніших товарів, що ждуть нас на наших берегах, складені в штабелі.