День на пастівнику

Мирний Панас

Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали ; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий би­чок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

– Дивись, дивись, що бичок робить!
– скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.

Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.

– Бицю, бицю!
– гукнув Грицько, схопившись, і майнув навздогін. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, собі, як опечений, подрав навперейми.

Той

бичок, з-під Чорнушки, корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки зна­йшовся він, мати припоручила його Івасеві. «Це ж уже твій бичок буде»,- сказала вона. Івась тоді з радощів аж під­стрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не під­пускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!

– Переймай, переймай,- чимдуж кричав Івась на брата, а сам - землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.

Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи голо­вою, грізно дививсь на його.

– Бицю! бицю!
– кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лізь!
– і на­ставив молоді ріжки.

– Бицю!
– роздався коло бичка голос Івасів.

Бичок повернув голову.

– Бицю, бичушка!
– розлягався Івась і вхопив за на­шийник з каблучки.- Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка?
– допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку.

– Бе-е-е!
– зично скрикнув, підокравшись ззаду, Грицько.

Як стріль стрільнула,- бичок зірвавсь з місця...

Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук а то б ті­льки й бачили бичка.

Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його,- за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Івась спинив бичка і зараз почав лаяти брата.

– Регочеться! Гарно, не бійсь! Тілько візьму та на твоєму барані верхи і сяду!
– грозивсь Івась, червоніючи.

– Ану поїдь!
– казав Грицько.

– А що ти мені зробиш? Візьму - сяду та й поїду!
– і намі­рявся вже кинути бичка.

– Всю морду тобі поб'ю,- перебігаючи навперейми, гук­нув у свою чергу Грицько.

– А я батькові похвалюся.

– Хвались! А я все-таки тобі морду поб'ю.

– Морду? Який голінний до морди! Я ж тебе не займав?

– А я тебе займаю?
– питав Грицько.

– Так бичка займав.

– Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в траві,- виправлявся Грицько.

Іван замовчав і, зайшовши у тінь бурти, ліг; він сердився на брата.

«Як йому, не бійсь, усе можна!
– думав він,- заходився бич­ка лякать - іграшки знайшов! Он десь через його і кома­шину згубив».

Грицько, повернувши на степ і посвистуючи, почав зби­вати цурупалком то вершки високої чорнобилі, то червоні головки будяків.

Довгенько хлопці були собі нарізно.

Івася досада давила, і, лежачи у тіні на травиці, він пригадував, як би його братові віддячити! Думки у невеличкій голові бігли, як хмари у бурю, нігде не зостановлюючись, ні об віщо довго не зачеплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболіло, замовкло.

Івасевому поміг бичок, з-за котрого і схопилася недавня спірка. Передрочившись, він підійшов до Івася і, як вірна собака, почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотів, видно, битись.

Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею. Бичок, на­гравшись, ліг біля Івася, положивши на його голову.

Така дружба, таке товариство пішло між бузівком і невеличким хлоп'ям.

– Івасю! Івасю!
– трохи перегодом гукав Грицько, несу­чись полем до бурти.

– Чого?
– одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спі­рку.

– Ох!
– передихав Грицько,- ти, мабуть, зроду-віку не ба­чив такого.

– Якого?

– Збиваю будяки,- важко дишучи, почав Грицько.- Тілько по одній будячині... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить... А само так і в'є­ться, так і в'ється. Я підходжу... Аж, брат,- отакенна гадю­чище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти сонця та й сичить.

– Ну? Їй-богу?

– От побий мене хрест святий!
– скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.

– Що ж ти не вдарив її?

– Який розумний! Щоб укусила. Піди, коли хоч, займи!

– А ти запримітив місце? Покажи.

– Нехай їй всячина, і вести не хочу.

– Ходім-бо, я хоч подивлюся,- прохав Івась.

– Не хочу, боюся.

– Чого ж ти боїшся? Хіба вже вона так і вкусить?

– Авжеж укусить.

– А ми паліччя наберемо та її паліччям! Ходім-бо,- прохав Івась, піднімаючись з місця.

Грицькові того тільки й треба. Він нігде нічого не бачив, а знав, що брат сердиться, і, щоб скоріше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю і збивати будяки,- він і вигадав ту гадюку.

Івась ніколи не бачив її, не знав, яка вона; він тільки наслухався про неї всякої страховини, і як вона кусається, і як сичить, і яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона. Йому так хотілося бачити того страшного ворога і людського і товарячого,- скільки від його пропало скоту в городі! Там, чутка була, дитину вкусила, там - дній жінці уп'ялась у груди, та поти ссала її, поки та й не вме­рла, так разом з гадюкою і в домовину положили... Стра­шно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так мов за поли тягне... Івась почав прохати брата, щоб повів; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що він набере і груддя у пазуху, і цегли в кишені, і ломаччя у руки... Нехай тільки нападе! А коли не одіб'ємось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись і, радий, кинувся зразу за груддям, підбирав по дорозі уся­кі камінці, паліччя.