День шостий
Шрифт:
— Ніхто й не допускав, — сказав Султанов. — Такий характер цієї війни. Злодійський напад. Ясно?
Там прокралися, там проскочили, там прорвалися, там виникли зненацька. А наштовхуються на тверду оборону — стоп! Київ, Одеса — це ви знаєте. Про Перемишль теж усі чули? Ну от, кожен повинен боронити свій рубіж, тоді ворог буде розбитий.
Надвечір Султанов звелів викопати перед вогневою ще два окопчики, з яких зручно було б метати пляшки з запалювальною рідиною, тоді нарубали свіжих гілок, щоб замінити маскування. Будник привіз од піхотинців вечерю і, поки Палярус, намугикуючи свою
— Товаришу сержант, — зраділо повідомив він. — Ось. Морквину викопав.
— Одставити морквину, — неприязно глянув на нього Султанов. — Ми не можемо об'їдати місцеве населення! Вам ясно, їздовий Будник?
— Так точно!
Коли стемніло, Султанов назвав пароль і відгук для нічного вартування, звелів Тетюєву залишитися на вогневій за нього, підкликав до себе Козака, неголосно сказав:
— Провідаємо наших хазяйок. Годилося ще вчора їх заспокоїти, та не вийшло. Треба сьогодні. Заперечень не буде?
— Ні, товаришу сержант.
— Гаразд. Тільки підемо не через город, а з дороги. Візит офіційний. Так треба. Ясно? Інакше не можемо. Не маємо права.
Він, мабуть, і на коні тоді приїхав до двору для цієї вигаданої навіщось офіційності, але Козак вірив у все, що робить Султанов, бо, може, й справді саме так і треба.
Сінешні двері не піддалися, у хаті було темно. Вже сплять? Козак легенько стукнув у шибку, з того боку забіліло Саньчине обличчя, вона побачила їх обох, гукнула:
— Підождіть! Надьку купаю…
Мабуть, уже кінчала, бо незабаром чутно стало, як зливає воду з ночов, двері рипнули, гола рука виставила за поріг відро з водою, Саньчин голос звелів:
— Вилий, Веню, отам на попільник за бузиною!
Він відніс відро, вилив мильну воду, вернувся
назад, гола рука забрала в нього посудину, двері зачинилися, Козак відійшов до Султанова, який сидів на призьбі, скручуючи свою «козячу ніжку».
В хаті знов почулося хлюпостання, вони обидва чули ті звуки, сержант спокійно курив, а Козак, присівши біля нього, тулився спиною до нагрітої за день хатньої стіни, і кидало його то в жар, то в холод, він і нетерпеливився скоріше побачити дівчат (Саньку! Саньку!), і боязко було йому так, що зірвався б з призьби і втікав світ за очі. Султанову теж ніби передався Козаків настрій, сержант притоптав чоботом недокурок, неголосно кинув через плече:
— Як там водні процедури?
Санька почула (а може, здогадалася?), сміючись крикнула з хати:
— Підождете — не вмрете!
Далі хлюпосталася, скрикувала, мабуть, навмисне, щоб чули надворі, Султанов теж щось їй гукнув раз і два своєю рідною мовою, так ніби Санька могла зрозуміти, але для неї досить було самого звучання його голосу, це було не перемовляння, а перегукування, молодеча іра, сповнена затаєної знадливості й жаги. І хоч вони не впускали у свою іру нікого стороннього. Козак мимоволі теж ставав і її свідком, і мовчазним учасником, і жертвою.
Знову гола рука виставила за двері відро з мильною водою, знову бігав Козак до бузинових кущів, а коли повернувся, то застав Султанова вже не на призьбі, а біля сінешних дверей, сержант рипів чобітьми,
Нарешті вона впустила їх. Султанов уже не виявляв до Козака делікатності, як при перших відвідинах, ішов попереду, затуляючи Веніаміна своєю широкою постаттю, так що Надя навіть злякалася:
— А де ж Веня?
Сержант мовчки відхитнувся вбік, щоб показати, що веде за собою Козака, і знов заповнив собою увесь простір, освітлений невеличким каганчиком, посмугований легкими тінями, що літали по всій хаті, м'яко влягаючись на долівку, під ослонами, під столом, злякано черкаючи стіни, піч, навіть стелю. А там, де тіні ламливо схрещувалися, мовби знищуючи одна одну, біліли два острівці, ніжні й привабливі, такі ж неоднакові та водночас і нероздільні, поєднані силами, над якими люди не мають влади.
Надя і Саня. Дві рідні сестри. Похрещені народженням, кров'ю, хатою цією, землею.
Мовби знали, що матимуть сьогодні гостей, одяглися обидві в біле. Надя — у просторій українській гаптованій сорочці, що так личила до її чорних розкішних кіс, і до палаючих чорним вогнем величезних очей і до прекрасного, прозорого у своїй ніжності лиця. Санька — в коротенькому, білому ситцевому платтячку, неспроможному погамувати буйного її тіла, голонога, голорука, з такими дикими хащами русявого волосся, що в них навіки могли б заблукати чоловічі погляди, серця і душі.
Султанов пройшов до Наді, потиснув її ручку, похвалив вроду, обдарував ніжним усміхом, тоді пропустив поперед себе Козака, а сам нечутно пересунувся до Саньки, і хоч Веніамін цієї миті щось казав Наді (сам не чув своїх слів) і дивився в її величезні очі, все ж зумів помітити (а може, здогадався!), як вигнулася й напружилася всім тілом назустріч сержантові Санька. А може, то тільки здалося? Надто, що Султанов нічим не виявляв свого якогось особливого ставлення до Саньки, вітався з нею так само спокійно, як і з сестрою, і одразу ж відступив трохи вбік, пройшовся туди й сюди, легко ступаючи по зеленій траві на долівці.
— Приємно, — сказав Султанов. — Подобається мені цей ваш звичай притрушувати травою підлогу.
— А більше нічого не подобається? — поправляючи (тобто ще дужче розкублюючи) волосся, задерикувато спитала Санька.
— Немає слів.
— Мабуть, у статутах ваших не записано? — засміялася вона, і Козак мстиво подумав, що Санька близька до істини. Султанов умів говорити з бійцями, досягнувши в цьому вмінні справжньої досконалості, але дівчата — це ж не солдати. «А що ти вмієш?» — спитав суворо самого себе.