Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Тепер Ніккі не дуже хвилювали роздуми про Натана. У житті їй довелося зустріти багато дійсно небезпечних людей — і Джеган очолював цей моторошний список.
— Нам краще спуститися, — сказала Ніккі Річарду і Карі.
Річард оглянув пагорби, що оточують Вежу.
— Ви можете йти, якщо хочете.
Здавалося, його зовсім не турбують відвідувачі, і не цікавить, хто вони такі. Було ясно, що думки його витають десь в іншому місці, він просто хотів, щоб його залишили в спокої.
Ніккі прибрала пасмо волосся, що впало на обличчя.
— А хіба ти не хотів би дізнатися,
Річард смикнув плечем, ніяк не реагуючи на її незграбну жарт.
— Зедд сам може зустріти їх.
Ніккі так нудьгувала по світлу в його очах. Її терпінню наступала межа.
Вона глянула на Морд-Сіт і тихо, але чітко скомандувала.
— Кара, чому б, тобі не прогулятися трохи? Прошу тебе.
Кара, здивована незвичайним тоном Ніккі, подивилася на Річарда, який дивився вдалину із самого краю стіни, і змовницьки злегка кивнула чаклунці. Ніккі простежила, як Кара спустилася по валу вниз, і обернулася до Річарда, дивлячись йому прямо в очі.
— Річард, ти повинен припинити це.
Він продовжував роздивлятися безкраї пагорби і нічого не відповів.
Ніккі відчувала, що не може дозволити собі зазнати невдачі, вона повинна висловитися, достукатися до нього. Вона зробила б багато чого, щоб її присутність у житті Річарда хвилювала його, але не хотіла домогтися цього за всяку ціну. Вона не хотіла б стати другою, стати заміною мертвої ілюзії, заміною фантазії, яка ніколи не стане дійсністю. Якщо їм коли-небудь судилося бути разом, це повинно статися тому, що він вибрере її, а не через те, що йому не залишилося нічого іншого. Був час, коли вона погодилася б і на це, але не тепер. Зараз в ній було більше самоповаги, ніж за все її попереднє життя. І це відбулося завдяки Річарду.
Однак, зараз перед нею стояв не той Річард, якого вона знала і любила. Навіть якщо вона ніколи не зможе любити його так, як хотіла, вона все одно не дозволить йому скотитися в цю похмуру безодню. Вона допоможе йому повернутися до життя, навіть якщо це буде єдине, що їй доведеться зробити.
Якщо їй доведеться стати його ворогом, щоб змусити вибратися з безодні відчаю — значить, вона стане ворогом.
Вона поклала руку на один з зубців стіни і, дивлячись прямо йому в обличчя, заговорила, відрізаючи собі всі шляхи до відступу.
— Значить, ти більше не збираєшся боротися за те, у що віриш?
— Вони можуть боротися самі, якщо захочуть. — Його голос був не просто голосом зневіреної людини. Це був голос мерця.
— Я говорю не про те. — Ніккі схопила його за руку і м'яко, але твердо потягнула, змушуючи повернутися до себе, змушуючи відвернутися від прірви. — Хіба ти не збираєшся боротися за самого себе?
Він витримав її пильний погляд, але не відповів.
— Це через слова Зедда, що він розчарований в тобі?
— Думаю, могила, яку я розкопав, теж має до цього відношення.
— Ти можеш так думати, але не я. Чому? Згадай, що було раніше. Я захопила тебе і відвела в Старий Світ. І що ж? Ти витримав все, діяв у відповідності
Ти трохи не помер, але уникнув смерті. Ти прокинувся на руках у мене і Кари, серед тих, хто не вірив твоїм спогадам про Келен, але це ніколи не зупиняло тебе. Ти продовжував стояти на своєму, незважаючи на всі наші заперечення.
— Що особливого було в тій труні, якщо тобі все одно ніхто не вірив? Ну, виявився там скелет. І що з цього?
— Як це що? — На його обличчя наповзло занепокоєння. — Ти в своєму розумі? Що значить «що з цього»?
— Я зовсім не збираюся доводити те, в що не вірю, але я також не буду переконувати тебе, що всі мої слова — чиста правда, яка не підлягає сумніву. Я хотіла б переконати тебе, але аргументовано, а не на підставі цього несерйозного доказу.
— Що ти хочеш сказати?
— Ну, наприклад. Хіба ти бачив обличчя Келен, хіба можеш стверджувати, що це вона? Ні. Ти не бачив обличчя. Тільки череп, в якого немає шкіри, немає очей, немає нічого, що допомогло б упізнати конкретну людину. Скелет одягнений у сукню Матері-сповідники. Ну і що? Я була в Палаці Сповідниць — там повно таких суконь.
Виходить, напису на золотий стрічці для тебе виявилося достатньо, щоб відразу повірити? Настільки, щоб кинути пошуки і відвернутися від своїх переконань? Після всіх аргументів, які не раз приводили і я, і Кара, ти раптово прийняв це не надто переконливе свідчення як доказ свого безумства? Виходить, скелета в труні, стрічки з її ім'ям виявилося достатньо, щоб переконати тебе в тому, що все це — твої вигадки? Ми ж весь час говорили тобі про це, і ти завжди відмовлявся вірити! Хіба стрічечка здатна переконати тебе більше, ніж наші слова?
Річард похмуро дивився на неї.
— Чого ти прагнеш?
— Я не вірю, що все, що ти пам'ятаєш, дійсно сталося з тобою. Я думаю, ти помиляєшся і приймаєш фантазії за правду. Але того Річарда, якого я знаю, не можна було б переконати сумнівними доказами з тієї могили. І це навіть не через те, що Зедд вірить твоїм спогадам не більше ніж я або Кара.
— Тоді в чому справа?
— Це все через твою впевненість в тому, що труп у труні належить їй. Ти боїшся, що це правда, особливо після того, як дідусь сказав, що розчарувався в тобі, і що ти підвів його.
Річард спробував відвернутися, але Ніккі схопила його за сорочку і втримала, змушуючи дивитися на неї.
— Ось що я про це думаю. — Жорстко і рішуче промовила вона. — Ти просто дуєшся, бо хтось сказав, що ти неправий. Тому що твій дід вважає, що ти його підвів.
— Можливо, так і є.
— Ну і що?
Особа Річарда скривилося в замішанні.
— Що значить «ну і що»?
— Ну і що, якщо навіть він і розчарований. Ну і що, якщо він вважає, що ти зробив дурість. Ти — самостійна людина. Ти зробив те, що вважав за потрібне зробити. Те, що вважав за необхідне, те, чого вимагали твої переконання.