Дикі білі коні
Шрифт:
Вони скинули мотуз якомога ближче до мосту, в першій-ліпшій прогалині між кораблями. Тут ще виднів глибоко проораний у мулистому піску слід від головного хребця чиєїсь дієри чи трієри.
— Може, зженуть, — кивнув на той слід Прокл, але Мах нічого не відповів. Увагу його привернула купка греків у дорогих гіматіях. Вони стояли край самого мосту й жваво сперечалися, перебігаючи то до одних, то до других поручнів, збуджуючи в Маховому серці глухе роздратування.
Сі азійські греки почували себе тут, мов на чужому пиру, куди їх запросили розважитись, а вони все сприймають насправжки й навіть
— Ха! Ми, елліни, многі! То лише частка нас під Дарієм, а є ще ж і Спарта, й Афіни, й Корінф, і острови по той бік Егейського моря… Тому ми так легко дивимося на персів.
То була правда, й те, що Людія вся під персами, — теж правда, й ще гіркіша, бо людян, крім Людії, більш ніде не було, й коли їх не стане там, то не стане скрізь.
І тому людянин ніколи не міг дати собі волю й веселитися на чужому весіллі, бо не мав права розслаблюватись і забувати. Мах колись довго думав, чому він такий скутий у будь-якому товаристві. Спершу відносив се на карб отієї хвороби, що й досі вирізняла його з-поміж інших. Але людина з літами до всього звикається, мав би зрештою притертись і він, та не притирався. Кожна рибина почуває себе вільно тільки в своїй воді, й се виявилося всеосяжною істиною.
Сією думкою він теж колись поділився з Проклом, і рудобородий мілетянин розреготався:
— Як на те, то що ж виходить? Упіймай тунця, посади в садок і занур у його ж власну воду, де він народився? Ха-ха!
Се було давно, їм тоді минало, може, двадесяте, може, двадесять і друге літо, але та думка не переставала пекти йому й зараз. Якось, уже пізніше, Мах знову навернув Прокла до тієї розмови. Прокл не пам'ятав тих слів, і людянин упевнився, що грекам азійським усі моря по коліна, бо є ще й Еллада, по той бік моря.
Мах із Проклом, полишивши дієру на веслярського чільника Коя, що був після них найстаршим, подалися й собі до гурту греків біля мосту.
— Він та-там, — сказав Мах. — Я видів.
На мосту ще працювали теслі, з правого боку на доброго півпоприща бракувало поручнів, і технітарі поспішали. Мах подивився вздовж мосту, серце йому стислося. Полотно було струнке, ледь напружене течією, схоже на нубійський лук, і протилежний кінець його ледве мрів на правому березі широчезної річки. Певно, взавтра сосновими плотами мосту прогуркочуть перші сотні комонників Багабухші, й війна почнеться насправжки. Велика війна, що вселяла сподівання в серця багатьох людей і багатьох народів. І кожен своєю мовою молив своїх кумирів про своє.
Й Мах уперше подумав: певне, й сього разу, як бувало в давнину, кумири теж поділяться навпіл, й одні тягтимуть руку за одних, інші ж — за інших? Колись таке було, й він се знав із пісень мілетських співців, якщо всі ті пісні про білокам'яну Трою та ітакського царя Одіссея — не вигадки самих співців.
— Як ти ми-мислиш? — спитав він Прокла. — Оді-діссей був на світі?
Прокл удруге, вже зблизька, зачарований величчю мосту, перепитав, але Махові забракло бажання говорити. Коли те все й було, то, може, п'ятсот, а може, й більше літ тому, й греки завше пишаються тими переказами. Людянинові говорити з ними про се не випадає, бо ж троянці були родичами людян.
Коло
Мільтіад зиркнув на Маха та рудобродого Прокла й одвернувсь, а Гестіей спитав:
— Де син моєї сестри? Мах відповів:
— Кой на дієрі за… чі-чільника, тиране.
Гістіей, худезний, довготелесий, наче в'ялений тунець, кивнув усім і подибав на похилий насип, що вів до мосту. Всі пішли за ним, і незабаром Мах із Проклом знову лишилися самі. Й коли тирани та демагоги проминули ще недороблену частину поручнів, вони поплентали назад, де між іншими суднами стояла на приколі їхня дієра.
— Погукає? — спитав Прокл. Мах кивнув:
— Ви-видів же, то погукає.
Вони просиділи на носі дієри до другої й третьої варти, але ніхто по них не прийшов, і Прокл шепнув:
— А може, й не видів?
— Ви-видів.
— А коли видів, то не впізнав.
Людієць по очах бачив, що їх упізнано, та се однаково не приносило втіхи, й вони полізли в короб спати, раз по раз прокидаючись і наставляючи вухо. Та кругом висла росяна тиша, тільки хвиля шепотіла в березі та чулося кахикання чатників-навтілосів з ближніх і далеких суден.
Уранці прокинулись од гомону й іржання. Визирнувши з-за насаду, вони побачили рать, яка нескінченним потоком пливла по мосту й віялом розтікалася на чотири боки. Нині Багабухша вирішив переправлятися відразу чотирма тьмами, й кожна тьма тяглася тепер кінь за конем. Тільки на чверть стадії від мосту комонники знову збивались у лави по четверо й ішли й ішли на полуніч, де в болотах і плавнях між коліном Істру та величезним озером лишалася вільна смужка проходу.
— Не було, — сказав рудобородий, і Мах тільки головою кивнув.
А рать лилася й лилася, заполоняючи землю скіфів, скорена невидимій, але, певно, міцній руці.
Ввечері, коли над високими вербами повисли кошлаті хмари, хтось із темряви погукав:
— Се дієра Маха?
— Се-се! — відгукнувся Мах, і всередині йому похололо.
— То зійди на берег!
Обоє товаришів помацки злізли сходнями, й незабаром прийшлий шепнув
їм:
— Ходіть за мною…
Його чорна хламида розтанула в пітьмі, й тільки за шарудінням кованих морських сандалій можна було вгадати, що він десь попереду. Йшли довго, й Махові здалось, ніби тому ходінню не буде кінця. Праворуч у невисокому березі незліченним рядом стояли ладді, великі й менші, й на тлі сірого неба було видно тільки їхні високо задерті вгору носи то у вигляді драконів, кентаврів або грифонів, то вивершені міцною колодою з фінікійського кедра.