Дилогія. Серед темної ночі
Шрифт:
– Оця ще!.. Моняється! – скрикнула Химка і вхопила в неї з рук ласощі. – Ось я, дівчата, роздам!
І почала роздавати. Кожній хотілося взяти більше, але всі брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощі:
– Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!
Парубки вже тим часом випили з Романом по чарці. З-межи них зараз ізнайшовся один до пари Химці.
– Ех, гуляй душа! – скрикнув він і вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодіж оточила їх колом. Дедалі пара танцювала все палкіше й палкіше, запалюючи до танцю й інших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрічки високо замаяли в повітрі, вхопила Романа й потягла його в швидкому
А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювади, аж подвір'я гуло, ясноколірні стрічки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквітчаних голів падали на землю Квітки, і дівчата й парубки топтали їх ногами.
Почувши музики й танці, вся бесіда давно вже вийшла з хати подивиться на молодіж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слід було вулиці робити в дворі, але мати оступилася за Романа:
– І-і, старий! Мовчи вже! Тільки сьогодні дитина прийшла, повеселиться схотілося, а ти вже й гніваєшся! Може, він собі тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбі та подивимось, як молоді веселяться, то, може, й ми помолодшаємо.
Пилип тільки рукою махнув. Старі гості подивилися на молодіж і почали прощатися, бо вже вечоріло. Молодіж іще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигін – кінчати там свято. Дома матірки й батьки сварилися, що вже вечір, а дочки й сини не йдуть корів доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горілку, попочастував сього разу й дівчат, і довго чути було на вигоні музику й співи, танці й голосний молодий сміх.
Але Зінька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танців, і знаючи, що в неї в дворі нікого немає, він пішов до себе на тік, з току перескочив у свій садок, а з свого садка в Струків, – чи не побачить там дівчину.
Мати нападається на його, що він досі не одружився. А коли ж він і справді собі пари не може знайти? Є й гарні дівчата, і роботящі… навіть є й багаті… та все йому не під мислі. Йому треба таку жінку, щоб він про все з нею міг говорити, щоб усю свою душу міг їй одкривати… А то він тут так живе, що ні з ким і поговорити по щирості. Щоправда, про хазяйство і про все таке можна і з батьком, і з матір'ю, і з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розібрати: як воно, і через віщо, і нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотілося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тоді ще не було, дак він оддав дякові рублів із десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зінько читав, та тільки якось не дуже розбира тії книжки. А хотілось би йому розібрати і знати багато… про все… От хоч би й про те – чого так люди живуть? Тут тобі такий убогий, що нічого їсти, а там такий багач, що гроші міркою міряє. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лінується… або ще п'є… а то й красти піде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тільки він не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх ніхто й не чув. Хотів Зінько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає; писар – самі волосні діла; крамар усе на щотах кидає та записує гроші… до батюшки Зінько не посміє піти, а до вчителя ходив, дак і вчитель же… хоч по книгах знає і всяку науку, а як Зінько попитався його про своє— як би кращий порядок завести, – то він тільки рукою махнув. «Це, – каже, – не твоєї голови діло. За порядком начальство доглядає. А ти коли хочеш добре жити – роби, не пияч, – от і все!» Це Зінько й сам знає, та тільки що цього мало…
Де ж це Левантина? Чи не в хаті заховалась? А він хотів би погомоніти з нею. Тиха, роботяща, добра дівчина… І з себе гарна… Якби йому таку жінку, та тільки
Тепер йому дуже схотілося погомоніти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесіду!.. Не любить того Зінько… Але дівчини нема ніде – ні в садку, ні в дворі. Може, куди пішла… Зінько перескочив назад через тин у свій садок.
Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зінько пішов спати в садок, – беріг садовину. Та же тільки заснути не міг: все тії думи його не покидали. Роман… він чудний якийсь… не подобалося Зінькові, що він так величається і язик ламає… А про те, мабуть, він багато бачив, багато знає. Бо й справді – по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, він зможе розказати Зінькові про таке, чого Зінько сам не здоліє розібрати. Треба з ним поговорити… Не сьогодні, бо сьогодні, мабуть, він іще не скоро з вулиці вернеться, а колись…
Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зінько все не спав. Дума за думою снувалася в голові, ішли одна по одній, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дівчата, й парубки на вулиці… і дерева дрімали, схилившись над ним, і дрімала зелена трава і вві сні лоскотала йому обличчя, як він доторкався до неї, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтіло й тремтіло живим світом, і зорі здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зінькові в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тоді, як вона співає сумної пісні… Вона дивиться й співає… і любо, любо стає… і хиляться віти… і всміхаються зорі…
І Зінько заснув під Левантинин спів, не знаючи, що Левантина справді вийшла в свій садок і співала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарівної ночі – тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матері…
II
Другого дня Роман устав пізно. У його боліла голова, бо вчора таки добре випив. Він почав згадувати минулий день, лежачи на соломі в стодолі, і гнівався сам на себе, що «завів кумпанію» з парубками й з дівчатами. З дівчатами воно ще нічого, до дівчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не годиться запанібрата з їми бути, а він учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не біда, він зараз покаже, що він не те, що вони, а бери вище.
Роман устав і пішов у хату. Батько з Денисом та з Зіньком уже поснідали й поїхали на поле – останні копи забирати. Мати метушилась біля печі.
– Виспався, синку? – ласкаво озвалася вона. – Сідай же та будеш снідати.
– А от умиюся.
Умився, розчесався і сів за стіл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нічого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна і здались йому несмачні. Із'їв галушку, дві та й положив ложку.
– А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? – здивувалася мати.
– Штось їсти не хочеться, – одказав Роман і встав із-за стола. – Треба пойтіть проведать старих знакомих, – додав.
– Піди, синку, піди одвідай! Роман надів піджака й картуза з білим верхом, тоді глянув на чоботи:
– Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! – І пішов з хати.
Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товариші парубки, – тепер уже всі жонаті хазяїни, – та йому не хотілося до їх іти: що там од їх він цікавого почує? Хіба піти, щоб побачили, який він тепер став? Дак же нікого дома нема – всі на роботі. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумає, куди піти. І він подався вулицею. Ішов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справді дивився, чи хто його бачить, чи ні. Та всі люди поїхали на поле, тільки деякі баби поралися по хатах. На вулиці бігали самі діти. Один маленький хлопець, побачивши Романів піджак і чоботи з блискучими рівними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дівчинки: