Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
За п'ять хвилин тут же нагодилася й жвавенька та весела сусідка, молодиця років двадцяти, якій, виявляється, теж треба було б дістати хлопців на поле позачергово…
Було, отже, пізно, коли приятелі вибралися на вулицю. Сутеніло. Жовто-фіалкова заграва на заході блідла й половіла. З різних кутків села зринали, злітали високо і раптом уривалися широкі, високі й надривні дівочі співи. То дівчата верталися щойно з поля, з жнив. Хати Стецюр були в завулку. Завулок вибігав на невеличкий майданчик з криницею в центрі та традиційними колодками трохи осторонь. Наші приятелі
— Гей! Мой! Зачекайте!
Особливої чемності в тоні поклику не було. Репетюк, Воропаєв і Кульчицький перезирнулися.
— Побіжимо? — прошепотів Кульчицький.
Але поклик наздогнав їх удруге, і на цей раз надто категоричний і змістом, і тоном:
— Сказано: почекайте. Чи ковінькою по ногах кидати? Виходу не було. Приятелі спинилися.
— Підійдіть сюди!
Секунду повагавшись, хлопці мусили виконати цей наказ, щоб приховати свій переляк. Спроквола вони рушили до колодок, до півдесятка вогників у сутінку.
— Битимуть… — прошепотів Кульчицький посинілими губами. — Бачили, як ми від Стецюр виходили…
За три кроки від колодок приятелі спинилися.
— Добрий вечір, — повторив Репетюк.
Темні постаті на колодках знову промовчали. Тепер вже було видно, що то солдати. Можна було розібрати сіруватість їхніх гімнастерок, ґудзики погонів на плечах, кокарди на кашкетах. Всі як один вони держали руки на широких білих косинках. Вони були ранені. Наші приятелі зітхнули легше. Небезпека не була вже така велика. Адже в кожного з ворогів було тільки по одній руці. Мовчанка тривала з півхвилини. Потім один із солдатів — він був трохи гаркавий — хрипко й сердито прокричав:
— Ви от що, хлопці, хоч ви собі й гімназисти, а коли до наших молодиць будете бігати, так глядіть — ноги поперебиваємо!
В цей час в тіні вулиці раптом з'явилася ще якась постать. Вона привіталася, підійшла ближче і весело повторила своє привітання. То був Потапчук.
— Перезнайомилися вже? — кивнув він на наших приятелів та на солдатів. — Ото й добре!
Поміж солдатів почулося пирхання:
— Та не дуже-то й познайомилися! А ти, Петре, звідки? Чого поночі бродиш? Чи до Килинки вирядився?
Сміх зазвучав удруге, але тепер це був уже веселий і товариський сміх.
Потапчук був тут своя людина.
За дві хвилини наші приятелі сиділи вже на колодках, впереміжку з солдатами, і частували нових знайомих «льогкими» цигарками. Зав'язувалися балачки.
— А де це вас поранено, землячки? — з пошаною кивнув на білі косинки Воропаєв. — Аж чудно, усіх однаково — у праву руку?
Тепер уже зовсім щирий і веселий сміх відповів на це запитання. Гумористичні вигуки акомпанували йому:
— «Чемойданом» гахнуло!.. Отакий з німця стрілок, усіх однаково поцілив!.. Він навмисне праві руки відстрілює! Ха-ха-ха!..
Гаркавий, що обіцяв поперебивати ноги, нарешті підсумував загальні веселощі:
— Таж вони самостріли…
— А в тебе хто стріляв?
— Таж
Регіт залящав голосно і довго. Вояки-самостріли аж качалися на колодках.
Для ввічливості наші приятелі також вдали, що посміхаються. Проте особливого потягу до сміху вони не відчули. Бачити самострілів їм довелося вперше. Тим паче чути, як вони сміються й хваляться зі свого вчинку. Адже самострільство, тобто ухиляння від війни, це ж не що інше, як найтяжчий вияв зради вітчизні.
— А як же з війною до побідного кінця? — несміливо поцікавився Воропаєв.
— Шукав циган кінця в кільця… — прилинула з темноти невесела й лінива відповідь.
Дружний регіт, проте, завершив і цю приказку. Компанія самострілів була нівроку смішлива.
Пересміявшись, гаркавий заговорив знову. На цей раз мова його була зовсім приятельська.
— От ви, хлопці, гімназисти, значиться… тобто, виходить, грамотні… Може, почитаєте нам, що це воно отут пишеться? Га? На базарі я вчора, значиться, був… — Він скинув кашкет і вийняв з нього акуратно згорнутий вчетверо папірець. Обережно розгорнувши, він простяг його Репетюкові. Потім, немов передумавши, одсмикнув руку і передав його Потапчу-кові. — Прочитай, Петре! Іду це я, значиться, по базару, коли це хлопець, такий з себе миршавенький, тиць мені до рук і гарчить: «Прочитаєш, землячок, другому передаси». А я, конешно, неграмотний…
Потапчук узяв папірця і розгорнув його. Затягтися цигаркою, він на мить кинув коротким червонуватим спалахом на дрібні рядки впоперек друкованого папірця. При цьому спалахові можна було встигнути прочитати тільки один горішній неповний рядок у правому кутку. В ньому було:
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
Потапчук затягся ще раз, і другий спалах вилупив із пітьми другий, друкований великими чорними літерами рядок:
К народам, которых убивают и разоряют.
А внизу сторінки, теж чорними літерами, було:
Долой войну! Да здравствует мир — без аннексий и контрибуций!
Репетюк, що сидів поруч з Потапчуком і заглядав через його плече в папірець, схопив міцно Потапчука за руку:
— Слухай! Це прокламація! Ти знаєш, що таке прокламація?
— Що? — Потапчук спокійно згорнув папірця і поклав його собі до кишені. — Темно! — сказав він до всіх. — Не вчитати. Мабуть, лист якийсь. Приходь, Якове, завтра на вулицю раніш, я тобі розберу.
Хлопці нарешті рушили додому, розпрощавшись із своїми новими знайомими. Потапчук теж пішов ночувати до школи.
Завтра у нього на своєму полі роботи не було, і він вирішив піти з нашою артіллю.
— Чортзна-що таке! — загарячкував Воропаєв як тільки зникли за рогом вулиці вогники солдатських цигарок. — Ганьба! Самостріли! Боягузи! Зрадники! Німецькі запроданці!
— І чого б я кип'ятився? — здивувався Кульчицький. — Ти що, комендант міста? Жонаті хлопці! Таких баб покидали! Та якби от Вівдя була б мені жінка, а я на війні…