Диваки
Шрифт:
Ревниво глянув на суперника, що стояв серед великого натовпу учнів, рвучко крутнувся на місці і подався з шкільного двору.
…В хату вступив тихо, майже непомітно. Не грюкнув, як завжди, дверима, мовчки роздягнувся, буркнув матері:
— Їсти давайте.
Коли Олег сердився або журився, взагалі, якщо був не в настрої, у нього з’являвся вовчий апетит.
Ось і тепер за обідом: умолов тарілку борщу, майже цілу сковорідку вишкварок, шість пиріжків з капустою, ще й кухлем молока запив.
Мати бачила, що Олег у поганому настрої,
— Ти, синку, не сумуй. Не вийшло в тебе цього разу — вийде наступного. Це не великий клопіт.
Олег мовчки встав з-за столу і поліз на піч. Він любив після бігання на міцному морозі лягати на гарячу черінь і читати цікаву книжку про далекі країни з дрімучими лісами й дикими звірами, про безмежні бурхливі моря, про снігові тундри. Тоді забував про все.
Сьогодні Олег також узяв з собою на ніч книжку. "Дерсу Узала" називається. Розгорнув там, де був закладений гребінець, прочитав сторінку раз, вдруге і кинув. Учора ввечері відірватися од цієї книги не міг, а нині вона його не захоплювала. Думки весь час повертались до шкільних лижних змагань.
Ну, не допоміг Миколі зачинити двері! Але ж якби всі лижники під час змагань робили стороннє діло?
І ті двері можна було б пізніше зачинити. Що б сталося з тими рослинами?.. А якщо на районних змаганнях Миколі щось заманеться!.. Ні, переможець таки він, Олег, це підтвердив і Петро Денисович.
Микола, видно, добре тренувався. Хороше місце завоював би в районі. І торік третім прийшов. Ну й дурний же він, чого зв’язався з тими дверима? Тепер, мабуть, і шкодує, та пізно вже…
У хату зайшла мати, кинула оберемок дров біля груби.
— Куди то школярі йдуть? Такий мороз, а вони…
— Де? — схопився Олег.
Прохукав у замерзлому напічному віконечку прозору латочку і виглянув надвір.
Завірюха вже ущухла, на небі між сірими хмарами з’явилися голубі просвіти. Вулицею попід дворами простувало десятків зо два учнів старших класів з лопатами, мітлами. Серед них Олег найперше запримітив Миколу. Розмахнувся мітлою, щоб струсити на своїх супутників сніг з придорожньої верби. Але ті встигли розбігтися, і біла пороша засипала його самого. Усі зареготали. їхній сміх долинув аж у хату.
"У сад ідуть", — здогадався Олег.
Коли школярі поминули двір, Олег залишив віконце й знову ліг на черені.
І перемога не принесла радості, усі поодверталися. Вважають його, мабуть, за негідника…
"Стривай! — підвівся раптом Олег. — А що коли?.. Авжеж, авжеж, так і зроблю!.."
Миттю злетів із печі, почав швидко одягатись.
— О! Куди ти? — спитала мати.
— Треба, мамо, треба… — мовив заклопотано й вискочив з хати.
"Що з ним сьогодні коїться? — здвигнула плечима. — Як неприкаяний".
Вхопивши на ганку мітлу, Олег вибіг за ворота, крикнув щосили:
— Хло-опці!
Вони зупинилися.
— Підожді-іть
Стояли, перезираючись здивовано.
Олег, провалюючись по коліна в снігу, мчав до гурту. Як наздогнав, одразу й підступив до Миколи. Задиханий, розчервонілий.
— І я з вами піду! — випалив рішуче. — Ти, Миколо, на мене не гнівайся… І ви, хлопці… Ну, вийшло так… Тоді не подумав… Одне слово — ти, Миколо, їдь на районні змагання.
Микола хотів щось заперечити, та Олег не дав, схопив його за руку:
— І не відмовляйся! Ти ж краще за мене біг. Законно! Я так і Петру Денисовичу скажу. Тільки дивись, там уже не шукай собі якихось нових дверей…
Хлопці зареготали. Посміхнувся й Микола. А в Олега мовби відлягло од серця тієї миті все прикре та гірке.
У сад ішли Микола і Олег поруч.
Розділ чотирнадцятий
ДІДУСЕВІ ТА БАТЬКОВІ СПОГАДИ
Миколина мати, тітка Марія, сказала Сашковому батькові: дідусь Артем просив зайти до нього. Батько подумав, що він, як і раніше, кличе полаяти за пияцтво, і не пішов. Та коли довідався, що дідусь занедужав, узяв із собою Сашка і того ж вечора подався.
Раніше дідусь Артем майже ніколи не хворів. Хіба що іноді взимку простудиться або в попереці йому заколе. Проте й тоді не скаржився на свою недугу. Бабуся сама запримітить, скаже:
— Ти, Артеме, ліг би та полежав, воно й пройде.
Де там — і слухати не хоче.
— Чого б це я лягав! Бачила, які гори снігу навергало? Треба кругом хати від стін поодкидати.
— Я сама одкидаю, — вона йому.
— Е-е… — махне рукою. — Порайся біля печі.
У дідуся був свій метод лікування — праця. Не визнавав ані лежання, ані ліків: усяких аспірінів, пеніцилінів, кальцексів… Хіба що вип’є на ніч кухоль окропу з калиною, залізе на жарку піч — дивись, наступного дня встає цілком здоровий.
Лише одного разу зборов його грип, що лютував у селі. Бабуся налякалася, хотіла покликати лікарку, але дідусь не дозволив.
— Нема чого їй даремно голову морочити, нехай дітлашню лікує.
Три дні не злазив із печі, все пив окріп з калиною. Аж на четвертий устав.
Як ступили у двір, бабуся саме вийшла з сарая — доїла козу.
— Давно захворіли? — спитав батько, не вітаючись.
— Він не хворий, — мовила скрушно бабуся.
— Що ж із ними?
— Зістарився уже… — зітхнула.
І далі розповіла, як усе сталось.
Помітила: з минулої весни дідусь почав втрачати силу. Піде в гай укосити козі — коса його не слухається, тільки толочить траву. Сокиру візьме, також неладно виходить — не теше. Повного відра й то не витягне з колодязя. Сердиться, бубонить, але хіба тим поможеш… Літом у саду наче поздоровішав. Усю осінь, зиму — нічого. А це, як знову на весну повернуло, потягло його туди ж, до саду. Хотів подивитись, як дерева перезимували. І так находився там по тванюці, що ледве ноги додому приволік.