Диваки
Шрифт:
— Де тільки знайти тобі заміну? — сушив собі голову дядько Василь, оглядаючи колгоспників, які прийшли до нього по наряд. — Всі при ділі…
Микола з Сашком до цього старалися не потрапити на очі бригадирові,— хтозна, як іще воно там буде… Тепер же й зовсім поховалися за спинами в дорослих. Гадали, як побачить він, то і їм дасть прочухана за обман…
— Були в мене на приміті одні хлопці.— вів далі своє дядько Василь. — Раніше так просилися на цю роботу, а як сказав учора, щоб прийшли на бригаду, бач, і не з’явились. Мабуть, передумали"
Микола
— Хто ж це такі? — зацікавилися колгоспники. — Часом не Микола з Сашком?
— А то ж хто, — відповів бригадир. — Не раз уже їздили на станцію. Кращих їздових годі мені її шукати.
— Та ось вони! — випхнули з натовпу хлопців.
— Ти дивись, а я клопочуся! — удавано здивувався дядько Василь, і Микола з Сашком зрозуміли, що він прикидавсь, насправді уже давно їх помітив. — Ач, як за літо виросли! А чуби, чуби які повикохували! — придивлявся, наче вперше бачив хлопців. — Го-го, тепер коні слухатимуться вас!.. Запрягайте Буланого і до роботи. Ну, чого стоїте? Біжіть мерщій, поки не передумав!..
Розділ третій
МИКОЛИНІ ВИНАХОДИ
Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Шморгун сердився. Ніби вони винуваті, що Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав, може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені обмацував.
Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кражі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не лаятиме.
Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить його одразу починає гавкати.
Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу, що вони не байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят виповниться, а він і не думає про відпочинок.
Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року.
Одного дня зранку повезли вони на станцію сливи. Найкращі і найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою — "мліївчанки".
В’їхавши у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня.
— Хто крайній?
— За мною ставай, — сказав вусатий дядько. — Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува?
— З Лепехівки, — відповів поважно, закручуючи на поручні віжки.
— По коню пізнав. А Сергій де?
— Ми самі…
— Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося?
Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони охоче розповіли б йому,
Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави.
— Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся, — розпорядився Микола і рушив з двору.
Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало.
Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися.
"Може, попросити цього вусатого, хай за конем наглядає, а самому теж піти? — подумав. — Саме он формується состав. Ач як паровоз висвистує!.."
Уже підступив до дядька, аж тут його увагу привернув гурт станційних хлопців, що бавилися біля колонки. Один з них, затиснувши долонею відкручений кран, пускав навкруги себе віяла води, а решта з вереском намагалася оволодіти колонкою.
Сашко виліз з-під воза і так захопився грою, що й сам незчувся, як опинився серед гурту.
— З того, з того боку забігай! — кричав він, вимахуючи руками.
Коли ж його полоснув холодний струмінь, рішуче кинувся вперед і опинився біля колонки. Відтоді забув про все на світі. На нього йшли в наступ хлопці, а він захищався по-геройськи. Незабаром жоден з наступаючих не залишився сухим. Правда, і Сашко був мокрий-мокрісінький, та це пусте, тепер літо, сонце — швидко видохне.
Невідомо, чи довго ще зумів би Сашко утримувати колонку, коли б вусатий їздовий не погукав його до воза.
— Ти чого сюди приїхав, фрукти здавати чи водичкою хлюпатися? — напався дядько. — І куди тільки правління дивиться: такому ще без штанів бігати, а вони до серйозної справи приставили!..
Якби це він сказав наодинці, то Сашко, може б, змовчав. Але ж у дворі стільки народу, та ще й станційні хлопці стоять і слухають.
— Правління само знає, куди кого приставляти. Ви йому не указ, — відрубав сердито.
Дядька це ще більше розпалило.
— Бач, які вони тепер розумні. Ти йому — слово, а воно тобі — десять. Колись батько взяв би та лозиною, лозиною, щоб на старших не огризався…
Як прискіпався, хоч ти безвісти тікай. Добре, що його черга скоро підійшла, поїхав до вагів.
Наступним мав здавати сливи Сашко. Він нервував, поглядав на ворота, чи не йде Микола, — адже сам не зможе зняти з воза ящика.
Прибіг Микола уже тоді, як вагар махнув рукою, щоб під’їжджав ближче.
— Де ти так довго був? — накинувся на нього Сашко, смикнувши за віжки Буланого.
— Хіба я довго? Тільки подивився на поїзди. У-у, коли б ти бачив, як паровоз маневрує!
— "Маневрує", "маневрує"! Більше тобі ніколи не повірю…
Здали сливи, одержали квитанцію.
— Чого ти мокрий? — лише тепер помітив Микола.
— Та-а, під краном оббризкався, — нехотя відповів.
Після сутички з вусатим йому не хотілося розповідати про гру біля колонки.