Диво
Шрифт:
В найвищій вишині підбання у великому колі виблискувало барвною мусією зображення Христа-Вседержителя, або Пантократора по-грецьки. Правою рукою Пантократор благословляє зібраний унизу люд, а в лівій тримає закриту книгу Нового завіту, яку відкриє в день страшного суду. «Небом послуговуюсь як троном, і земля - підніжжя для ніг моїх».
Пантократора підпирає небесна сторожа з чотирьох архангелів - Гавриїла, Михаїла, Рафаїла й Уріеля. Архангели одягнені в далматики, поверх них мають золоті лори. В руках у них - сфери й лабари. На лабарах тричі виписано слово «агіос», тобто - святий.
На величезній увігнутій поверхні конхи головної абсиди - зображення Марії, що молиться за рід людський. Всеславна, скора на поміч усім християнам. Вона превише небес. В ній і мудрість, і захист, вона мовби небесний град, з якого вийшов Христос на боріння й смерть за рід людський, вона - й церква земна, вона - все. А над нею - в трьох
Далі йде церква земна. В простінках між вікнами барабана - апостоли, в парусах - сидячі євангелісти. Під Орантою - євхаристія. Шість апостолів з одного боку і шість з другого простують до престолу до двічі представленого Христа за причастям, Христові з обох боків престолу слугують два ангели з ріпідами в руках. Христос один раз преподав хліб («се тіло моє»), другий - чашу з вином («се кров моя»).
Іоанн Дамаскін стверджував, що вся церква стоїть на крові мучеників. Тому на підпружних арках розташовувалося сорок медальйонів з зображеннями сорока севастійських мучеників, які загинули в Севасті при імператорі Ліцинії. В Цезареї було споруджено згодом церкву на їх честь, імператор Феодосій частину мощей великомучеників переніс до Константинополя, а Василій Перший збудував для збереження мощей храм. Вже самий лиш перелік імен мучеників досить обтяжливий: Ангій, Акакій, Александр, Аетій, Валерій, Вівіан, Гаїй, Горгоній, Саномій, Єкдикій, Іоанн, Іраклій, Кандид, Ксандрій, Лісимах, Леонтій, Мелітон, Приск, Сакердон, Северіан, Сісинній, Смарагд, Фе-Одул, Флавій, Худіон - і так аж до сорока! А треба ж було для кожного дібрати барву туніки й хламиди, по змозі подбати, щоб вусатий сердитий Аетій не був схожий на здивованого юного Єкдикія, а сивоголового Ангія щоб не сплутати з'досить-таки Дурнуватим Северіаном, добродушний же старенький Іоанн, маючи так само загострену бороду, як і Худіон, не повинен був повторювати виразом свого обличчя Худіонову шорсткість і зневажливість.
Нижній пояс абсиди відводився під святительський чин: отці церкви Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Григорій Нісський, Григорій Чудотворець, великомученики архідиякони Стефан і Лаврентій, святий Єпіфаній і папа Климент, як перший християнський покровитель Києва, мощі якого привіз сюди з Корсуня ще князь Володимир.
І, врешті, остання велика мозаїка - благовіщення на стовпах тріумфальної арки, що веде до вівтаря. Постаті архангела Гавриїла в білому одіянні й Марії-Богородиці. Гавриїл прибуває до Марії з благою вістю про грядуще народження Христа. В руках у нього - червоний жезл, символ путника. Ввійшовши до Марії, Гавриїл промовив: «Радуйся, благодатная, господь із тобою!» Марія в час приходу архангела з вістю сукала пурпурову пряжу, символ нескінченності життя, вона відповідає Гавриїлу: «Се рабиня господня, нехай станеться мені по слову твоєму».
Добре було вималювано на пергаменних звойцях увесь чин здоблення й розпису мусійного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих та інших барв, для кожного чину митрополит по пам'яті прочитував належні місця з Святого письма й з книг отців церкви, так що книги, принесені Феопемптовим почтом і розгортані щоразу, були, власне, зайвими, зате не зайвими були грецькі надписи, що їх теж завбачливо заготовили служебки митрополичі й розгортали перед князем по мірі того, як розкручувалися по підлозі нові та нові звойці з малюваннями.
І чи то бурмотіння митрополитове, чи то грецькі написи, якими щось аж надто рясніли всі зображення, чи то просто денна втома спонукала Ярослава до того, що він, ще й не додивившись, власне, до кінця, несподівано підвівся з свого стільця і заявив, що слід перенести подальший розгляд на завтра, і робити це не тут, у княжих палатах, а в самій церкві, щоб на місці стало видніше й виразніше для всіх. Митрополит зіщулився, згадавши про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмі, не хотілося йому й відкладань, але змовчав про свою нехіть і про свою незгоду, теж підвівся, поблагословив князя і поважно пошелестів до дверей, тягнучи за собою довжезний хвіст кліру.
– Не поспішай, князю, - перш ніж іти, сказав неголосно від дверей Сивоок, - церква має добре висохнути.
– Чи вже надумали, чим заміняти ромейські мармури?
– спитав князь.
– Казав колись тобі, князю: розпишемо весь собор зсереди' ни й зокола фресками. Дивно буде.
– Митрополитові б зумів розказати.
– В нашім ділі показувати ліпше, а не розповідати. Слово не все обіймає. Для слова зостаються книги.
– Ну, гаразд,- посміхнувся князь, - в церкві дійдемо згоди.
Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння з митрополитом: хто править державою, повинен забувати про втому. Чекало на нього ще безліч справ значних і невеликих, почесних і клопітливих, мав ще того дня прийняти своїх воєвод і
Новий імператор германський Конрад, щоб запобігти спалахам ворожнечі поміж своїми маркграфами й єпископами, спробував упроваджувати початки божого миру в своїх землях. Імператорське повеління було таке, щоб з заходу сонця в середу до ранку наступного понеділка ніхто не смів оголювати меч і розводити чвари. Ясна річ, не могло це стосуватися земель сусідніх, на які можна було нападати упродовж цілого тижня, особливо ж на Польщу, ненависть до якої Конрад успадкував од свого попередника Генріха Каліки. Не могли германські імператори змиритися з тим, що Болеслав Польський, а за ним і його син Мішко вступили в суперництво з імператорами, надягнувши на себе королівську корону. Придворний хронікер Конрадів з неприхованою зневагою писав: «Отрута пихи залила |душу Болеслава до того, що по смерті імператора Генріха навакився він перехопити королівську корону для зганьблення імператора Конрада. Скора смерть покарала те зухвальство. Син його Мішко такий самий бунтівник, як і батько». З Болеславом свої обрахунки мав і Ярослав, перенісши їх Цзепер на Мішка. Взагалі Польща вимушена була спокутувати нерозумність дій своїх перших владців, які чомусь вирішили ухилитися в своїх забаганках до заходу, забувши про те, що мовою й звичаєм народ їхній належить до слов'янського сходу. Захід же, давши їм віру, пославши папських місіонерів і апостолів, водночас завжди твердо пам'ятав про споконвічну належність поляків до сходу - і от звідси й ішли всі лиха й складнощі для існування польської держави. Палсько-імператорський захід хотів поглинути надвіслянських полян без решти, розчинити їх у своїй стихії, не лишивши нічого питомого, а схід, у свою чергу, не хотів віддавати рідного, вважав те за своє, теж рвався - до польських земель, прагнучи їх визволити. Для сходу Польща була завжди висунута занадто далеко на захід, захід вважав,: що вона занадто далеко відсунута на схід. А тут ще сталося так, що на чолі польської держави опинилися останнім часом люди мужні й дужі, вміли вони розставити лікті, пробували розіпхнути своїми ліктями ворогів західних, а заодно відтурили своїх родичів східних, перетворюючи на ворогів також і їх. Віддавав колись Болеслав свою доньку за Святополка, ходив на Київ і брав його, але досяг тільки того, що тепер Ярослав ненавидів і Болеслава, і його спадкоємця Мішка.
Мудрості, мудрості не стачало владцям поблизьким і віддаленим; Ярослав пильно стежив за всіма, брав до уваги похибки, віднаходив у книгах взірці для наслідування в керуванні державою. Лар із книгами, переплетеними сап'яном різнобарвним, сукном червоним і синім, прикрашеними самоцвітами, перлами, сріблом і золотом, стояв у княжій горниці, замикав його сам Ярослав, нікому не довіряв ключа.
Ще лунало в церквах київських слово грецьке поряд з словом руським, а князеві вже мріялося про часи, коли чутиметься повсюди лиш своє, рідне, неповторне: і вдома, і на забаві, й на торгу, і в церкві, і на битві. І мудрість книжна щоб була своя. Звелів Ларивону вчити потай од митрополита не тільки таких, що могли б списувати книги грецькі, а щоб уміли й перекладати на свою мову. Був для нього далеким взірцем Клемент Охридський, який ще сто літ тому, не лякаючись могуття Візантії, зібрав у. Охриді учнів до трьох тисяч, і вся наука там була болгарська, всупереч грецькій.