Дивовижна одіссея Феді Кудряша
Шрифт:
А тепер ходімо далі,— Луїс заметушився, готовий показати все, що тільки було на каравелі.
Федя заліз в один з баркасів. Посередині лежали весла. Хлопчик уважно обдивився кочети, шпангоути і всівся на дубовій лавці. «Гарний баркас! Зроблено на совість, що не кажи», — подумав він і спитав у Луїса:
— Цікаво, добре він іде?
— Авжеж, непогано, ваша високість. Зразу за баркасами Кудряш побачив якісь невисокі дерев'яні щити.
— Тут кухня, — пояснив Луїс— Щити від вітру, коли бува вогонь розвести важко.
За щитами кок спритно рубав дрова. Забачивши
— Габріель, — відрекомендувався він. — Непоганий кухар і матрос.
Федя поцікавився кухнею. Вогнище було влаштовано просто: на тонкому кам'яному фундаменті лежав лист міді.
— Ну як, ваша високість, мій сніданок? — спитав Габріель.
Звісно, Федя був далеко не в захваті від сніданку, але з чемності подякував. Габріель самовдоволено всміхнувся.
— Я намагався, щоб було смачніше. Ви звернули увагу: солонина так вимочена, що за смаком не поступається телятині.
«Гарна телятина, — посміхнувся про себе Федя, — мов підметка. І солона, як ропа».
— А перцю я поклав зовсім небагато. Всього дрібочок, хоч ми, іспанці, правду кажучи, полюбляємо гострі приправи, — тут Габріель засміявся, а потім витяг із старих фіолетових панталонів жменю чорносливу та простяг Феді.
— Пригощайтесь. Я радий, дуже радий, що сніданок вам сподобався. Що ви бажали б мати на обід?
— Мені б картоплі смаженої…
Він не встиг навіть сказати «смаженої», лк Габріель ляснув себе руками по колінах.
— Ха-ха-ха! — розреготався він.
Федя не розумів: чому він сміється? Сміялись і Луїс та Ніанг. Здавалось, нічого смішного він не сказав.
І тільки тут Федя збагнув: адже вчителька ботаніки Антоніна Степанівна розповідала на уроках, коли проходили родину пасльонових, що картоплю не так давно привезли з Південної Америки як заморську диковинку. Ще наприкінці XVIII століття любителі екзотичних рослин розводили її у вазонах. Французька королева носила в петлиці, як прикрасу, квітку картоплі. А варену картоплю як делікатес подавали тільки до королівського столу.
Ясно, що в шістнадцятому столітті вони навіть поняття не мали, що таке картопля.
— Ану повторіть, ваша високість. Кар… Даруйте, не запам'ятав, — озвався Луїс.
— Картопля, — Федя говорив спокійно, як про річ загальновідому.
— Гм… — Луїс повернувся до Габріеля. — Бачу, ти не вмієш і нагодувати його високість. У них шлунок не те, що наш матроський живіт, який можна напхати цвілими сухарями та вівсяною юшкою.
Кок почервонів.
— Що ти розбазікався, Тюлень? Хіба в нас щодня одні сухарі та юшка?
— А хіба не так? — Луїс на мить замовк. — От сьогодні чим ти нас годував?
— Чим, чим… — Габріель розсердився. — Ти забув, який сьогодні день? Середа. А м'ясо, як тобі відомо, належить видавати тільки у вівторок, четвер і неділю… Ви не подумайте, герцог, що таке
— Порцію!.. — пхикнув Луїс. — Даси такий шматочок, що не знаєш: їсти чи дивитись на нього. Мені б фунтів зо три або з чотири…
«Еге, бачу, за тутешніми порядками сніданок у капітана просто розкішний», — подумав Федя.
Тут знову почувся розлючений голос Педро. Наляканий Луїс зник у трюмі.
Федя подякував Габріелю за чорнослив, і вдвох з Ніангом вони пішли далі.
Кудряша зацікавила дерев'яна помпа. Він спробував було покачати нею, але з цього нічого не вийшло.
— Облиш, Федю, — озвався Ніанг. — Коли відкачують воду з трюму, сеньйор Хуан ставить до помпи чотирьох матросів.
Хлопці пішли далі. На палубі на підвищенні виднівся невеликий майданчик. На ньому стояв ящик для компаса — битакоре, накритий червоним фланелевим чохлом.
Зненацька почулося сердите гарчання і лютий гавкіт.
«Гм, собаки… Звідки вони на каравелі?». — здивувався Федя і тут же побачив у залізній клітці двох здоровенних, завбільшки як телята, чорних кудлатих псів. Широкі мускулясті груди і високі дужі лапи білого кольору, важка коротка голова. Морди широкі, зі складками шкіри на лобі й відвислими повіками, короткі невеликі вуха.
— Непогані собаки, — мовив Федя, але Ніанг мерщій смикнув його за сорочку:
— Ходімо звідси, — обличчя в нього спохмурніло, губи міцно стислися.
«Чого це він! — подумав Кудряш. — Собак боїться, чи що?» А Ніанг, лишивши Федю, подався до корми.
Кудряш хотів було його наздогнати, але тут почувся голос боцмана:
— Добридень, ваша високість. Правда, гарні собачки? Дон Дієго купив їх у Пуерто-Ріко і заплатив немалі гроші.
— Навіщо йому собаки? — пересмикнув плечима Федя.
— А як же, герцог? Без собак не обійтися, коли ловиш негрів або індіян. Пам'ятаю, йшли ми з Еспаньоли до Багамських островів по рабів. І ходили так частенько, бо на золотих рудниках та плантаціях вони, матері їх ковінька, гинули, мов мухи. Отож доводилось привозити нових…
Федя широко розкритими очима дивився на боцмана. Як може він так просто, ніби між іншим, говорити про рабство, про загибель тисяч людей! А Хуан розповідав далі:
— Прибули до Багамських островів, кинули якір в одній тихій бухті. Індіяни як угледіли каравелу, мов вітром здуло, — гайнули всі до лісу. Вони ж ледачі, їм би тільки тинятися по лісі та напихати їжею собі черево… Кинулись ми їх ловити. А в них ноги, що в тих антилоп. Гасають голі, а ми ж у доспіхах. Та ще й спекота надворі. Хвалити бога, виручили собаки. В такому ділі один пес ліпше за десятьох солдатів. Це вже повірте мені, герцог. Я тих індіян стільки переловив, що й ліку нема… Пес індіянина за тисячу кроків чує, з-під землі його дістане! Добру поживу ми тоді мали! Щоб не збрехати… — Хуан почухав потилицю, — зловили чоловік з чотириста. Це крім тих, кого собаки на шмаття пороздирали. А людське м'ясо вони полюбляли більше, ніж свинину…