Дивовижна одіссея Феді Кудряша
Шрифт:
Хлопчик біля моряка був страшенно непосидющий, він увесь час вертівся, пхинькав, поривався кудись бігти. Білява жінка стриму-вала капризу, але той не вгамовувався і врешті-решт розплакався.
Євген Михайлович відклав убік книжку.
— Федько, — сказав він синові,— піди заспокой малюка.
— А як я його заспокою? — глянув на батька Федя.
— Ти ж у нас справжній фокусник, от і покажи йому один із своїх номерів.
— В мене ж із собою нічого нема, — розгубився Федя, — хіба що коробка сірників.
— Так-так, колись на ялинці ти цей номер показував,
Федя пробрався до хлопчика. Зарюмсаний малюк насуплено подивився на Кудряша, а той уже простяг руку.
— Бачиш, що тут?
— Сірники, — схлипнувши, озвалось хлоп'я.
— Так, але вони не прості, а чарівні. Мені їх подарував Дід Мороз. Ось зараз я зроблю заклинання, — Федя таємниче знизив голос. — Хура, мура, бура, тура! З мого наказу, з Дідового Морозового приказу, ану, сірнички-світлячки, робіть, що звелю… Тебе як звати? — спитав він у хлопчика.
Той широко розкритими очима вшнипився в Кудряша і ледве чутно прошепотів:
— Дим-ко-о….
— Виконуйте, сірники, моє хотіння і Димкове веління. Р-раз… Два-а… Три! Відкривайтесь!
І тут же коробка відкрилася.
Федя «заклинав» її ще раз і ще, «чарівна» коробка то відкривалась, то закривалась, то ставала дибки або опускалась донизу. Димко, мов заворожений, стежив за нею і про сльози забув зовсім.
— Покажи ще, ще хочу, — просив він Федю.
Моряк усміхнувся:
— Молодчина! Здорово! — похвалив. — Прямо тобі циркач, та й годі.
Федя не втримався і сказав, ніби знічев'я:
— Я ще й не таке вмію, потрібний тільки реквізит… ну, предмети для фокусів.
— Де ж це ти навчився?
А її мене книжка є— «Фокуси для всіх» називається.
— Чи ба? — здивувався старшина. — Мені б таку роздобути, — показував би фокуси своїм хлопцям. Як ти кажеш та книжка зветься? Треба записати. — Він дістав блокнот і авторучку. Тьху ти, дідько! Чорнило скінчилось.
— Нате мою, — запропонував Федя. Він простяг старшині самописку.
— Ого, диви яка! Шестикольорова!
— Тільки, будь ласка, — спохопився Федя, — запишіть і автора. Його прізвище Вади-мов, а в цирку він виступав під псевдонімом Алі-Вад. Дуже відомий ілюзіоніст.
— Ну, спасибі тобі, друже. Вже десь роздобуду ту книжку, — і моряк по-приятельському підморгнув Кудряшеві.
Якось зовсім непомітно для себе Федя спитав у старшини:
— А ви в якому скафандрі працюєте, у твердому чи в м'якому?
— В різних доводиться, — неохоче відповів моряк. — Трапляється і в тих, і в тих. Це від обставин залежить. — Він допитливо подивився на Федю. — А ти звідки дізнався, що я водолаз?
— Штати ж у вас водолазові.
— Гм… Ти, мабуть, із Севастополя, що так добре на морському ділі розумієшся?
— Ні, я з Києва. Ми з татом у похід ідемо пішки по гірському Криму.
— Он як! Це добре. А все-таки, звідки ти про штати знаєш?
— У нас морський клуб ДТСААФ є, я ходжу туди…
— Отже, моряком хочеш стати, — кивнув старшина, — це діло гарне.
Тим часом до салону знову зайшла стюардеса і сказала, щоб усі попристібали пояси. Літак ішов на посадку. Під крилом була вже
Федя з жалем умостився в своєму кріслі і застебнув пояс. Хотілося ще поговорити з водолазом. Бо чи ж скоро трапиться така нагода? Водолаз… Цікаво, що він знаходив на дні моря? Може, якісь скарби, коштовності? Чого тільки нема на морському дні!
Кудряш згадав про океанський лайнер «Лузітанію» — читав недавно в одній книжці. Велетенський чотирьохдимарний корабель, тоннажністю в тридцять вісім тисяч тонн, ще в першу світову війну був торпедований німецьким підводним човном і затонув біля берегів Ірландії. Безодня океану поглинула понад тисячу чоловік.
І зразу ж розлетілись чутки, що «Лузітанія» буквально була начинена коштовностями. Як у Англії, так і в Америці знайшлися спритні ділки і пройдисвіти, що вирішили погріти руки на цій трагедії. Вони організовували різні фіктивні товариства й компанії, обводили круг пальця простаків, що вірили в легке збагачення. Кожен, хто купував акції цих товариств, запевняли спритні пройдохи, дуже скоро матиме величезні капітали…
Та минав рік за роком, а навіть точного місця загибелі корабля встановити не вдалося. Щоправда, ділки не дуже-то й прагнули цього. Своє вони зробили — поклали до власної кишені кругленьку суму. Поволі лихоманка навколо незліченних скарбів ущухла, тим паче, що чутки про них були взяті зі стелі. Тільки через двадцять років після загибелі лайнера один англійський рятувальний корабель за допомогою ехолота врешті виявив на стометровій глибині затонулу «Лузітанію», та це вже викликало інтерес хіба що у вузького кола спеціалістів.
І ось минулого тижня по радіо в останніх вістях передали, що американці знову збираються взятися за «Лузітанію», але тепер уже їх приваблюють не міфічні скарби, а кольорові метали, яких на кораблі не багато й не мало — на п'ять мільйонів доларів.
«Цікаво, що думає про це старшина, — міркував Федя. — Вийде щось із цього задуму чи ні? Спитаю, коли вийдемо з літака».
Але на аеродромі спитати Кудряшеві так і не вдалося. Моряк вийшов раніше і десь загубився в натовпі.
Жовто-синій тролейбус мчить мальовничою долиною невеличкої річки Салгіра все далі й далі від Сімферополя. До моря, швидше до моря!
У відкрите вікно вривається теплий сухий вітер. Він приємно лоскоче обличчя, тріпає чубом, грається кінчиками піонерської краватки. Над вкоченим машинами шляхом, що аж вилискує на сонці, висить легкий серпанок.
Крізь нього йдуть назустріч автомобілі. Яких тільки тут нема! І «Волги», і швидкі «Запорожці», і трудяги-грузовики. Вряди-годи зустрічаються й іноземці — чехословацькі «шкоди», італійські «фіати», присадкуваті «мерседеси»… А дорога веде все вище і вище. — Он там, дивись, Ангарський перевал, — кладе руку Феді на плече батько. — У війну тут партизани били фашистів… А трохи далі, на тридцять восьмому кілометрі, стоїть пам'ятник. Там було поранено Кутузова в бою з турецьким десантом.