Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)
Шрифт:
– Якби не ця людина, - делiкатно почав я розмову, - ви, капiтане, можливо, нiколи не торували б мiжзоряних шляхiв i оце не палили б люльки у старiй коробцi перед саморобною грубкою.
– А ви не поспiшайте, юначе, - спокiйно застерiг мене капiтан Небреха.
– Якби свого часу я забарився бодай на мить, ви б зараз, очевидячки, шукали зовсiм iншоу причини, а цього портрета у пiдручниках не було б...
Я ошелешено заклiпав очима. А капiтан любесенько поклав пiдручника на денце колишнього вiдра, неквапно вибив з люльки гарячий попiд i натоптав уу свiжим тютюном.
– Авжеж, - наголосив вiн, - якби я забарився ще на мить,
Капiтан пiднiс сiрника до свого постiйно дiючого вулкана, занурився у тютюнову хмару i почав свою дивовижну розповiдь:
– Все почалося з Азимута. Хлопець вiн загалом хороший i штурман здiбний, а все ж мав одну неприсмну рису - любив сперечатися i старших повчати. А сперечався вiн, як затятий, нi сну йому не треба, анi спочинку... Ото, пригадую, якось один науковець захищав кандидатську дисертацiю на популярну тему: "Чи було життя на Марсi?" А мiй штурман був йому за опонента. То Азимут так виснажив усiх присутнiх своуми запереченнями, що кандидатське звання надали йому, а не тому невдасi-науковцю. Аби спекатися... I, щоб ви знали, потому його на захист дисертацiй не запрошували, боячись, що вiн за мiсяць матиме звання академiка. Ну, i я намагався не розмовляти з ним на науковi теми...
Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але якось я необережно бовкнув у присутностi Азимута про Ньютонове яблуко.
Азимут негайно повертасться до мене, дивиться в очi i категорично заперечус:
– Нiякого яблука не було!
– Як це не було?
– лагiдно переконую його.
– Навiть у свiтовiй лiтературi цей факт заресстровано i в календарi ювiлесм вiдзначено.
– Це ще не факт!
– затявся Азимут.
– Це лiтературний анекдот!
Признатися, тут я теж почав гарячкувати.
– А закон всесвiтнього тяжiння теж анекдот?
– кричу.
– Якби не яблуко, не було б закону!
Слово за слово, i Ньютонове яблуко стало для нас справжнiм яблуком незгоди. Тiльки й мови, що про яблука, як восени у заготiвельникiв.
Азимутовi що? Йому байдуже. Вiн до суперечок i дискусiй звик, змалку гартував свос горло. Вiн навiть увi снi хрипiв як сновида :
– Яблуко вiд яблунi далеко не падас...
Словом, Азимут упирався як мiг, але я теж правив свосу, хоч менi од тих суперечок було, як вiд кислицi. I що ви гадасте? Хоч я його остаточно i не доконав своуми доказами, але таки змусив трохи поступитися. Як зараз це пам'ятаю. Ми сперечалися цiлу нiч. На ранок Азимут очманiв i як пiдкошений упав на лiжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими пiвнями пiдняв його на ноги i кажу:
– Було яблуко! В Англiу пiдсоння саме для яблук!
Азимут хитасться, але ще намагасться боронитися.
– Не повiрю, - стогне вiн, - поки не побачу вочевидь...
– Гаразд!
– зрадiв я.
– Побачити ще не пiзно!
Сон iз нього наче рукою зняло. Вiн витрiщився на мене, як оце ви на початку розмови.
А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми бачимо? Ми бачимо променi свiтла, вiдбитi вiд навколишнiх речей. Будь-яка картина, вiдтворена нашим зором, це неймовiрно складна мозаука свiтла рiзноу тональностi. А куди ця мозаука iде? Ясно - у простiр. Отже, щоб побачити якусь стародавню картину, слiд просто наздогнати тогочасну мозауку i пришвартуватися до неу. А тодi роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.
Коли Азимут утямив
– Ось тобi завдання на цей день, - наказую я Азимутовi, - пiдрахуй з упередженням на тиждень сьогочасне мiсцезнаходження тогочасноу мозауки Ньютона та яблука.
Азимут негайно сiв обчислювати. От що таке залiзна дисциплiна!
Ну, дав йому завдання, а самому треба розв'язати задачу набагато складнiшу. Азимутовi що? Йому тiльки пiдрахувати координати. А вести коробку - менi. Що, думаю, робити? Як випередити свiтло, що сягнуло вже на кiлькасот рокiв? Звичайно, нинi кожен школяр знас, що в такому разi слiд скористатися гарматою, яка долас силу тяжiння. Але хто дасть менi гармату, коли йдеться про смiховинну приватну суперечку? У мене язик не повернувся б мотивувати цим...
I тодi я пригадав, що в музеу космiчних мандрiв експонусться одна з найперших таких гармат. Правда, потужностi цiсу примiтивноу споруди не вистачило б навiть пiдкинути сучасний зорелiт хоч до зони штучних супутникiв, але мою портативну коробку вона могла закинути аж на край Всесвiту. Хоча я не любитель мандрувати таким робом. Нiчого не бачиш, нiчого не вiдчувасш... Мить - не встигнеш заплющити i розплющити очi - i ти вже на мiсцi. Зникас усяка романтика мiжзоряних мандрiвок. Але самi подумайте, що я мав робити?
Саме тодi я вперше i востаннс погодився з працiвниками Музею космiчних мандрiв на дуже невигiдний для мене товарообмiн, Вони вже тодi полювали на мою космiчну колекцiю, бо, крiм славетного робота Малюка, якого капiтан "Козир списав з борту за надто грайливу вдачу, вони нiчого путнього не мали.
Так от, на свою допотопну гармату вони вимiняли казковi речi. Можете менi повiрити. Досить сказати, що я не пошкодував пера жар-птицi, килима-лiтака, чобiт-скороходiв i, головне, скатерки-самобранки. Чи варто згадувати, що в музеу негайно скасували буфет i склали щiльний графiк огляду експонатiв з пташиного польоту, нiчних екскурсiй з чарiвним пером жар-птицi i швидкiсних пробiгiв по музею у чоботах-скороходах? Та за такi скарби я на ухньому мiсцi вiддав би десять гармат!
Того ж дня я набив коробку мiлiметровим жаростiйким дротом, наче це була не спортивна, а вантажна ракета, i заклав коробку в гармату.
Азимут теж не пiдвiв: координати з упередженням на тиждень вирахував учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба й увечерi стартували. Мить - i ми вже на мiсцi. Вiд такоу несподiваноу змiни навiть моторошно стало. Щойно навколо була рiдна тепла земля, аж гульк - уже космiчна холоднеча. Наче хто тобi за комiр сипонув сухого колючого снiгу.
Ну, хоч ми й випередили свiтло, але роботи ще було до бiса. Рiч у тому, що ми анiчогiсiнько не бачили. Воно й зрозумiло, адже свiтлова мозаука за час свосу подорожi розпорошилася на десятки квадратних свiтлових мiсяцiв, а нам треба було змонтувати уу на якiйсь сотнi квадратних метрiв.
Отут i знадобився жаростiйкий дрiт. Один кiнець його ми втопили у киплячi надра понадновоу зiрки, а другий приклепали до закоцюблого вiд холоду понадстарого карлика. Рiзниця температур створила бiля коробки таке надпотужне силове поле, що всi тутешнi свiтила почали обертатися навколо нас, а промiння потягло, як магнiтом. Це було незабутнс видовище, справжня святкова карусель!