Для загального добра
Шрифт:
Опріч цього руху помічався ще й другий рух. По вулицях снували молдувани, купчились біля воріт, попід тинами, вимахували руками, сперечалися, кричали. Баби своїми пискливими голосами робили справжній шарварок. Очевидячки в селі щось сталося. Коли Замфір наблизився до одної з таких купок, його зупинили, оточили каруцу зо всіх боків, і хоч по розпалених обличчях молдуван видко було, що якась цікава новина свербить Їм на кінці язика, однак давнім звичаєм виповнено поперед церемоніал привітання.
— Добридень, Замфіре!
— Спасибі вам.
— Що поробляєш?
— 3 виноградника
По цій коротенькій прелюдії, виконаній з обох сторін однаковим тоном, знялась ціла буря голосів. Чи чув він, що примар одібрав бомагу?. О, він пустить їх, запроданець отой. бодай би не встав в останній день на суд божий!. Ба, не пустить!.стить, побачите, пустить!. То село не пустить!. Ні, це вже кінець світа настає …
Замфір нічого не розумів.
— Хто? кого не пустить? . — кажіть-бо толком• Кидав він питання на всі боки.
— Кого!. таж докторів!. Прийшла до лримарії бомага, що незабаром мають приїхати доктори, які псують виноградники.
Замфіра, наче грім із ясного неба, вразила ця звістка. «Невже ж цьому правда? — шибала думка по його голові. — Невже ж цьому правда?»
— Ой, виріжуть нам виноградники, зовсім виріжуть, анцихристи!.голосила якась баба.
— Нічого, будемо звикати без вина, — злорадо кидала увагу друга.
Замфірові не вірилось ще. Чи не пустив хто часом дурну поголоску? Треба самому дізнатись про це в примарії.
— Я зараз буду тут, тільки коні випряжу, — гукнув він в юрму, рушаючи.
За хвилину Замфір з похмурим обличчям йшов вже у примарію. За ним потягло кілька молдуван. Примаря не було ще з ярмарку; на дворі примарії стрів Їх пан писар, дуже незадоволений, що йому перешкодили милуватися своїми новими, ясної барви галанцями. Він скинув на Замфіра котячими очима, настовбурчив рівні, як у кота, вуси. і відповів на привітання.
— Ми прийшли до вас, д6мнуле писарі, дізнатися, чи правда тому, буцімто прийшла бумага про докторів, що псують виноградники?
Пан писар зробив рукою та одягненими в ясні галанці ногами такий рух, наче хотів попрохати вибачення у громади, що така нечемна бумага справді існує в канцелярії примарії.
— Аякже… є… є… за нумером…
— Чого ж вони хотять від нас, ті доктори? — глухо спитав Замфір.
Пан писар був у клопоті: він сам гаразд не знав, чого хотять «доктори».
— А… а… в вині слабість така є, філоксерія прозивається, — збрехав він, вдячно відкидаючи ногою в ясних галанцях та роблячи рукою округлий рух.
— Слабість? В вині слабість? — загула громада. Брехня!.ди, прадіди наші пили вино, а жили по сто літ!.ми п’ємо, а ніхто не чув ні про яку слабість. Це нам голову морочать!. Бач, слабість знайшли!.
— І звідки ж береться та слабість? — спокійно, але глухо питав Замфір.
— А … а з повітря!. — І пан писар, зморщившись, потяг носом повітря, наче помітив присутність тої слабості у повітрі …
— Ну, і що ж, — допитувався Замфір, — рубатимуть нам виноградники?
— А рубатимуть.
— Усі?
— А всі …
Молдувани обурились. Хто має право рубати їх виноградники? Та вони на шматки розі рвуть першого, що підніме сокиру над кущем. як!.ни садили виноград, вони пазували садки свої, а хтось прийде і так, з доброго
— Закон!. — уклонився, розставивши руки, пан писар ще й очі заплющив, наче прохаючи вибачення, , що існує на світі такий закон.
Закон!.кон!.ни вже чули те слово. Як тільки яке здирство, як тільки кривда яка громаді — зараз: закон. А хіба закон насадив їм виноградники, що дає право нищити їх? Хіба закон працював на тих виноградниках до поту кривавого? Закон, він каже!.хіба ж на світі є такий закон, щоб відбирав хліб від їхніх дітей, робив їх жебраками!.о!.ни мають свій закон: забалакає він з рушниць до кожного, хто насмілиться хоч пальцем ткнути садки їхні!.ді хай судять їх!.
Громада гула, як рій роздратованих шершнів, але пан писар вже не чув того гомону. З почуттям власної вищості, з виразом невимовного презирства до того темного хлопства, що так не личив його котячому видові, пан писар округлим рухом звернувсь плечима до громади і, кинувши останній погляд на свої нові галанці, вступив у канцелярію.
Замфір покинув розхвильовану громаду, не вияснивши собі гаразд очікуваного лиха. Злість душила його за горло, а прокльони, які посилав він усяким законам, що не дають бідним людям спокійно жити, не здіймали важкого каменя з серця, не зменшали злості.
А коли перелякана жінка стріла його неспокійним питаючим поглядом, він процідив крізь зуби:
— Не бійсь, нічого нам не буде. Я ще здолаю оборонити себе від напасті, — і глянув спідлоба на стару турецьку рушницю, що висіла на стіні край мисника.
ІІ
Різні погляди
Одної ясної днини, так коло години десятої вранці, горішньою дорогою, що йде понад Прутом, котилося дві молдуванські каруци. На задньому возі, де сиділо кілька чоловіків, спустивши ноги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. По грубих полотняних сорочках, по чорних :1апрацьованих руках, а нарешті,. по залізних лопатах та всяких робочих струментах, що визирали крізь полудрабки, можна було пізнати, що то робітники.
На передньому, помаJ1ьованому зеленою фарбою, возі серед дорожніх клунків сиділо троє молодих хлопців: двоє — на задку воза, а один — напроти їх, спиною до візника-молдувана. Цей останній солодко дрі• мав, звісивши здорову, круглу, як кавун, голову на груди. По його опасистому, круглому обличчю з чорним закрученим вусом блищала щаслива усмішка солодкого сну, а кругленьке, багато обіцяюче в будучині,_ черево рівно колихалося під полами студентського китля. При коротенькій гладкій фігурі студента товариш його здавався мізерним та тендітним. Високий, худий, з закарлюченим, як у кібця, носом на довгому обличчі, облямованому рідкою темною борідкою, одягнений у синю французьку блузу, на котрій можна було полічити усі кістки його, він трохи скидався на Дон-Кіхота. Зігнувши свою довгу фігуру та спершись худими, кістлявими руками на рушницю, Дон-Кіхот (як його продражнили товариші) пожадливо стежив очима за табуном диких гусей, що летіли через Прут у плавні. Його, очевидячки, дратувало, що дичина безкарно летіла над головою, захищена високостю та забороною полювати до Петра.