До катастрофи лишалося кілька секунд
Шрифт:
Розділ XIV
«Треба порадитися зі Степаном Івановичем та Анатолієм Петровичем!»
Тато розбудив хлопців о п’ятій. Так домовилися ще звечора. Щоб встигнути до автобуса забігти на кладовище і подивитися на ті дивні «непідйомні» кросівки.
Нашвидку поснідали і вирушили.
Небо було безхмарне, високе і чисте. Сонце викочувалося з-за обрію і золотило хрести на церковних банях.
У зеленому шумовинні цвинтарного гаю весело базарювало птаство.
Вони наблизилися до каплиці.
— Ну, де ж ті ваші таємничі кросівки? — спитав дід.
Кросівок не було.
— Значить,
— А може, зовсім не було? — примружився тато. — Може, здалося?
— Були! — вдарив себе в груди Вітасик.
— Не могло зразу обом здатися, — твердо сказав Женя.
— Хтозна, — похитав головою дід. — От усім же чотирьом учора в голові гуло. А чого, питається?
— Ех! І чого ви підійшли?! — вкотре вже дорікнув Женя. — Ми ж домовилися! Ви ж обіцяли!
І вкотре вже смиренно похилили голови тато й дід.
— Винні!.. Але ж якби ви не скрикнули… — почав дід.
— Не треба! Не треба! — виставив уперед долоню Женя. — Спершу ви підійшли, а скрикнули ми вже потім. Не треба!
— Ну, ти ж зрозумій! Все-таки кладовище… Темно. І вас не чути… Хіба могли ми спокійно стояти? Хто ж знав! — тато розвів руками. — Але як він нас почув?! — здвигнув плечима дід. — Ми ж підійшли навшпиньках і сиділи тихенько як мишки.
— Ну, все це врешті не так важливо, — сказав тато. — Головне, що він сказав. І чого саме вибрав наших хлопців?
— Бо геройські хлопці! — підморгнув дід. — Шурика ж, бач, забракував. «Ненадійний».
— Геройські то геройські, але самим їм братися до цієї справи нічого. Раз вони кажуть, що на жарти це не схоже, треба й поставитися до цього з усією серйозністю Я вважаю, що треба порадитися зі Степаном Івановичем і Анатолієм Петровичем.
— Абсолютно згоден! — підхопив дід. — Мати таких друзів і не скористатися — смішно.
Хлопці не заперечували. Вони самі вже думали проте, що без капітана Горбатюка і капітана Попенка їм не обійтися.
По дорозі — і в автобусі, і в електричці — всі були задумані й мовчазні. Тільки зрідка перекидалися окремими репліками (як це називав дідусь-драматург).
— «Імпульси ідуть звідти…» Що це значить? — знизував плечима Женя.
— І разом із тим: «Я не знаю, про що заявляти…». Головоломка-крутиголовка якась, — сказав Вітасик.
Тато і дід промовчали. Після паузи Женя знову:
— І чого це він думає, що міліція не зможе нічого?
— А хто ж тоді зможе? Ми з тобою? — спитав Вітасик.
— Нічого ви самі не зможете, — подав голос дідусь.
— Бо ніхто вас туди самих не пустить, — докинув тато.
Знову помовчали.
— І ліхтарики ж справні. Зараз горять. А тоді… — Женя кілька разів увімкнув і вимкнув по черзі всі три ліхтарики.
— Тож-бо й воно! — мовив тато.
— Не інакше як маємо справу з аномальним явищем, — казав дід.
— То що ж він — екстрасенс якийсь? — спитав Вітасик.
— Не виключено, — відповів дід. — Серед дітей екстрасенсорні здібності трапляються навіть частіше, ніж серед дорослих.
— То чого ж він сам не може впоратися з тими злочинцями? Йому ж легше… Ех, чому ми не екстрасенси! — зітхнув Женя.
— Мабуть, є в нього серйозні причини, раз він звернувся до нас, — сказав Вітасик.
На цьому репліки увірвалися.
Далі їхали мовчки.
Розділ XV
«Заходьте-заходьте, дорогі друзі!»
Капітан
Після розмови з Борею Ультразвуком вони вирішили зустрітися з Дармовисом. Але не одразу — щоб Боря не зв’язав це зі своїми свідченнями. Вони не виказали аніякісінької зацікавленості словами Борі про Дармовиса, вислухали до кінця всі його характеристики (а їх було чимало), подякували, попрощалися і пішли.
Відчуваючи потилицями пильний Борин погляд, вони попрямували спершу до симпатичного підстаркуватого подружжя пенсіонерів, що, зігнувшись, длубалися на городі, поговорили з ними про погоду, про ціни, про сесію Верховної Ради, потім пройшли далі, підійшли до сухореброго чоловіка у плавках і капелюсі, що з цвяхами у зубах невміло грюкав молотком, лагодячи паркан, знову поговорили про політичну ситуацію, про сесію Верховної Ради, про виступи депутатів, попрощалися і вже намірилися йти до Дармовиса, аж тут назустріч їм вийшли на стежку двоє — кремезний лисий дідуган і довготелесий худорлявий дядечко в окулярах і з борідкою.
Дідуган ковзнув по Горбатюкові гострим поглядом — і раптом спинився:
— О! Степане Івановичу! Яким вітром? Що робите у наших краях?
Горбатюк примружився — обличчя було начебто знайоме, але…
— Не впізнаєте? Ай-яй-яй! Я старий, і то… А ви!.. Слідчий називається!
Горбатюк згадав:
— А-а… Добрий день!
Два місяці тому він їхав у Москву в одному купе з цим дідуганом.
— Олександр Васильович? Не переплутав?
— Так точно. Не переплутали. Хоча впізнати мусили спершу ви, а тоді я… Знайомтесь — мій племінник, Васючок, тобто Василь Мартинович, кандидат історичних наук.
— А це мій друг, капітан Попенко.
…То була невесела поїздка до Москви. Два місяці тому їздив Степан Іванович з приводу реабілітації свого рідного діда — татового батька, сільського вчителя Микити Яковича Горбатюка, репресованого у тридцять восьмому році і безслідно зниклого. Багато років не було ніякої відповіді — чи його справа згоріла під час війни, чи то хто його зна… І от нарешті знайшлися кінці. Відшукався Микита Якович Горбатюк у списках розстріляних у 1942 році на далекій Колимі. Їхав Степан Іванович — як із похорону. Купейних квитків не було, довелося взяти СВ — спальний вагон, двомісний. І на другому місці виявився оцей дідуган, Олександр Васильович Силенко, полковник у відставці. Коли люди їдуть удвох, хоч-не-хоч, а доводиться балакати. І, ясна річ, зайшлося про ті страшні сталінські репресії. Не міг Степан Іванович мовчати. Наче свіжа рана була після отого «вища міра соціального захисту — розстріл». Соціальний захист! Аж тремтів Степан Іванович, кидаючи гнівні слова проти тої нелюдської сталінської системи. Олександр Васильович не сперечався: «Так, так, звичайно… Я не виправдовую. Але все-таки… Хоч порядок був. Працювали, боялися. Навіть злочинці. А зараз… Ніхто нічого не боїться. Ніхто не хоче працювати. А злочинність!.. Страшно подумати! І що та міліція може? Що ви можете? Які у вас можливості?» Говорили довго, до глибокої ночі.