Добрий диявол
Шрифт:
Схилився над трапом, наставив товсте, майже слоняче вухо, так ніби ждав притьмом почути квапливе тупотіння й відсапування запопадливого стюарда.
Але звук пролунав зовсім нежданий і аж ніяк не з глибини судна, а з довколишнього простору.
В хисткій тиші моря зароджувався той звук, у далекій далечі, ще зовсім кволий і немічний, ще тільки натяк на звук, мовби шелест або тихе зітхання.
Але й того виявилося задосить, щоб з капітана вмить зігнати сонливість і викинути його з плетеного крісла. Чудні ці старі капітани. Збайдужілі до дрібних загроз і тривог, справжню ціну яким змогли встановити упродовж свого тривалого життя, вони часто не зважають і на загрози всезагальні, а то раптом виявляють кумедну метушливість зовсім безпричинно. Ось і цей. Провалювався в сон дедалі глибше тоді, коли на морі розганяло більшу й більшу хвилю і «Омірос» розколисувало до тріску і зойку,— і вихоплюється з крісла,
Подальші події розбивалися для Яковенка на уламки. Скласти їх докупи не мав часу. Був спостерігачем, який усе помічав, неспроможний зробити поки що власні висновки. Про нього всі забули. І перед цим давалася взнаки його непотрібність і небажаність на капітанському містку, а з погляду Стіліаноса — і на самому судні. Тепер — і поготів. Кожен був заклопотаний своїм.
Капітан рвонув ручку машинного телеграфу.
Голова Стіліаноса крутнулася, наче на розворі. Огрядне його тулубище зависало ще над чорним отвором трапа, а голова вмить зреагувала на дивні капітанові дії і вліпила в старого стривожені очиці.
Стерновий ширше розставив ноги й навіщось поплював на долоні.
Лоцман роздумливо стягнув з голови м'якого кашкета, зібгав його і став запихати до кишені. Кашкет дряпався твердим козирком і «крабом», лоцман тихо мурмотів своє «румбарба», але не відступався од свого наміру і таки запхав кашкета, і кишеня в нього віддулась, і сам Гриша мав тепер вигляд ще єхидніший, ніж перше, виявилося, що голова в нього довга, гострувата — бійся, бо так і кольне!
У Яковенка руки самі по собі, без жодної спонуки, без будь-якої свідомої участі їхнього власника, повільно намацали пасок кашкета, розпустили його і зачепили за підборіддя. Далі ті самі руки, так само машинально, затягнули навіщось пояс на гімнастерці, перевірили, чи надійно висить за спиною автомат, а потім...
А далі Яковенкові руки вже нічого не встигли зробити, і ніхто нічого не встиг зробити, тільки Стіліанос, як стояв коло трапа, так і гуркнув униз, а четверо лишилися на страшному белебні, щоб першими прийняти на себе лютий удар невідомості.
Було таке враження, ніби той далекий шерех перемістився в глиб моря, а море западається посередині глибше й глибше, як у сонному кошмарі, і в ту западину шургонув «Омірос», а йому навстріч загримів на мільйонах чорних крил чорний ураган.
Шквал ударив з усіх боків водночас з жорстокістю вулканічного вибуху. Він вів за собою володаря—урагана, розчищав для нього путь, змітав з дороги завади й перешкоди; його руйнівництво, вчинене в лиховісній тиші, тільки згодом доповнилося несамовитими звуками: ревінням повітря, сталевим шерехом першої гігантської хвилі, тваринним риком судна, тріском, дзенькотом, стогоном, зойком, скреготом: то з капітанського містка здерлося покриття.
Ще мить тому пустельний і отупіло байдужий «Омірос» ураз виповнився людськими голосами, весь став мов суцільний біль, а може, то Яковенкові тільки здалося, може, вчулися йому зойки, може, його власний стогін намножився, а його біль наповнив усе судно? Бо, врешті, хто він був? Простий сільський хлопець, який звик до ласкавого сонця і тихих вітрів, до зеленого лісу і розлогих дніпровських плес. І він розгубився від лютого шквалу, а безжальна вода ще до цього посіяла в ньому страх і безсилля. (Згадай Тетянку, згадай! Може, всім Яковенкам на роду написано гинути від води!)
І, мабуть, він зойкнув, і застогнав, і закричав, коли вдарив на них крізь умить понищені заслони капітанського містка шквал, і ще раз закричав він, коли війнуло йому в лице круглим і чорно заліпило очі, а потім воно щезло, а натомість інше вдарило його по ногах, він аж заточився, одірвався від твердого помосту І, немов у сеансі гіпнозу, завис на межі рівноваги майже паралельно до палуби, майже вдаряючись лобом об поміст капітанського містка, порушуючи всі відомі закони фізики. Згодом, коли згадував усе, що сталося з ним протягом якоїсь секунди, і намагався відновити події у їхній первісній послідовності, не міг повірити в можливість такої сконденсованості вчинків на мізерному уламкові часу. Бо: спершу він злякався, коли побачив, як зникли бокові засклені стінки, як здиралася покрівля, як невидимою силою пожбурило через увесь місток худого й легкого, як пір'їна, лоцмана, ясна річ, хотів крикнути, щоб попередити товариша чи просто якось зреагувати на те, що з ним вчинилося, але крик той роздвоївся, бо водночас з лоцманом, а то ще й трохи раніше впав униз Стіліанос, теж, видно, згорнутий з помосту тією самою силою, яка порвала й Гришу; невидима І невідома сила, хоч як це неймовірно, діяла водночас у всіх відомих напрямках: полудивши глевтякувате старпомове тіло донизу, вона зірвала його білого
І хоч враження було таке, неначе шквал налетів звідусіль, виявилося, що він ударив у лівий борт і зчистив, мов бритвою, всі надбудови, шлюпки, перегородки, тільки штабелі дроту незрушно видавалися над палубою, залиті солоною хвилею, вмить потемнілі і нечутні зі своїм кволим дзвенінням серед ревища стихії.
Шквал помчав далі, а за той час, поки «Омірос» намагався хоч трохи стріпнутися від нищівного набігу, струснути з себе воду й зализати свої рани, навколо запанував ураган і взявся до своєї методичної роботи.
Перше, що робить ураган: відриває людей одне від одного, розкидає їх, осамотнює, наповнюючи розпачем душі, бо немає більшого розпачу, аніж опинитися на самоті перед стихією, не маючи поряд людини, яка б тобі допомогла. Яковенка врятувала недосвідченість. Якби він заздалегідь знав злочинницькі дії урагану стосовно людей, то, може, метушився б, розгубився украй, намірявся б до чогось, як стерновий (і на руки поплював, і ноги розставив, а його однаково відірвало од штурвала, бо налетіло зовсім не звідти, звідки він сподівався), а так у ньому подіяв миттєвий інстинкт самозбереження, і хоч згодом, згадуючи все, як воно було, Яковенко схильний був приписати собі деякі осмислені дії, його не покидало переконання, що все чинив він тоді стихійно. У всякому разі, в перші секунди.
Починаючи з цієї миті, в рапорті Яковенко намагався передати всі події точно і повністю: «Коли налетів ураган, я розгубився. Забув про все. Це були жахливі хвилини».
За ту невловимо коротку хвилю, поки він висів у повітрі над капітанським містком, очі Яковенкові доконали чуда: вони встигли охопити все, що діялося навколо, відкинули несуттєве, вирізнили те, чим слід зацікавитися; Яковенко ще раз (хоч у це важко повірити), майже спокійно, немов сидячи на сеансі блискавичного кінофільму, де кадри змінювалися з швидкістю десятків тисяч за секунду, побачив, як, навіщось розчепіривши довгі худі пальці, пнеться проти вітру лоцман, як вибирається з кутка, куди його закинуло, і хоче дістатися до покинутого стерновим штурвала; він побачив стернового, скорене, зболене, безпорадне тіло десь унизу під ним; сяйнув йому в очі заспокійливий полиск міді компасного картуша (тільки компасна стрілка не піддалася загальному збожеволінню, яке запанувало на «Оміросі», її сизий остряк уперто вказував на північ, де тепер був затишок і спокій, а не сум'яття й розпанаханість, як на півдні, куди прямувало нещасне судно); найважливіше ж (і з цього Яковенко відразу скористався), що він побачив капітана. Капітан стояв коло тумби машинного телеграфу, наче вгвинчений у поміст. Якби Яковенко не бачив перед цим, як той вилетів з крісла і як рвав ручки телеграфу, а потім метався по містку, то тепер міг би подумати, що коло тумби стоїть не живий чоловік, капітан судна, а пам'ятник йому, такий важкий, так міцно примуцьований, що його навіть неспроможний зсунути з місця ураган. Але капітан спростовував саме припущення про пам'ятник. Він жив, він діяв, він боровся! Наставляв проти вітру свого чудернацького козирка, надував щоки, сам мовби роздувався більше й більше, наче великий і важкий птах, застуканий бурею.
Яковенко не мав часу роздумувати над поведінкою капітана, не встиг навіть здивуватися, яким чудом тримається так спокійно капітан на помості. Сам уже падав на поміст так само, як безпорадний стерновий, сам би опинився серед подоланих і нещасних, а він не хотів цього, не хотів, не хотів! І тому в останню мить устиг відчайдушно рвонутися кудись убік рукою і вчепився в капітана.
Жодна сила не могла тепер відірвати Яковенка від старого! Вірив у його досвідченість, у його спокій, не мав більше в що вірити, вхопився за капітана другою рукою, і той, видно, відчувши цілковиту беззахисність Яковенка, трохи посунувся, дав місце коло тумби І хлопцеві, а сам ще міцніше вгвинтився у поміст і ще методичніше й розважливіше відсапувався, так наче хотів проковтнути ту порцію розшалілого вітру, що судилася йому посеред збаламученого моря.