Добрий диявол
Шрифт:
«У мене вже є помічник»,— твердіше вимовив капітан.
«А скільки вам років, високоповажний? — прискалив око перший молодик.— П'ятсот? Тисяча?»
«Ми вас покликали не для того, щоб розпитувати, що і хто у вас є, а чого й кого немає,— гмикнув другий,— просто вирішили повідомити вам, що старшого помічника на «Оміросі» звуть Стіліанос. Ви вдоволені, правда?»
Капітан Маліопулос тільки поворушив губами.
«Запитань у вас немає,— підсумував їхню зустріч перший.— Не буде їх і на борту, коли ви довідаєтеся, що всю команду змінено, за винятком двох-трьох чоловік, які вкрай необхідні вам для плавання...»
«Ми сподіваємося на вашу толерантність, капітане,— підпрігся другий,— і на вашу мовчанку. Нам подобається ваша мовчазність. Радимо триматися так і далі. Чи може?..»
Над головою в капітана сухо шепотів вентилятор. «Усохнеш, усохнеш, ш-ш-ш...» Капітан уклонився, натягнув
...Лежачого не б'ють. Однак, якщо навіть люди давно знехтували цим благородним правилом, то що ж казати про безсловесне море. Невідомо, коли впав на бік «Омірос», вже цілу вічність лежав у чорній ямі поміж гімалаїв води, він стогнав і викректував по-старечому і, мабуть, просив милосердя в моря, а воно з нещадимою затятістю насилало й насилало на нього удари, знову й знову набігали чорні хребти води, і з камінною впертістю гатили в борт, і трохи мовби підводили судно, щоб потім звалити його на бік і добивати, донищувати,
— Вантаж!—прокричав просто в обличчя Яковенкові лоцман і повторив: — Вантаж.
— Що-о-о? — не зрозумів Яковенко.
— Вантаж подивися, румбар... ба...
— І що-о?
Йому тяжко давалася корабельна наука.
— Вирівняти... Може, вирівняти... судно... вантаж...
Шторм рвав слова і розкидав їх увсібіч, Яковенко ніяк не міг сплести докупи сказане лоцманом.
— Як вирівняти?
— Дріт... вага... дурню... румбар... команда... де команда?
— Внизу... верещать... рвуться до шлюпок...
— Дріт... поглянь... може...
...Все завжди від чогось залежить. Навіть вітер на морі не може вважатися доконечно вільним, бо залежить від того й сього. І він, капітан Маліопулос, теж був обплетений залежністю, обплутаний обов'язками перед самим собою і світом так, що про якісь там свої права боявся й натякнути. І коли прийшов на «Омірос» і застав там, замість команди, дивну збиранину, застав навіть молоду вродливу видру, яка нахабно вигойдувала стегнами перед ним і перед усіма, то не обурився, не сказав нічого, промовчав, не спохмурнів навіть, а тільки байдуже зітхнув і вирішив, що це його останнє плавання, що він має неодмінно загинути разом з цим старим судном, разом з дивною командою, яка скидається на новітніх піратів. Ще більше переконався в своєму похмурому припущенні, коли спостеріг, що творили привезені ним зайди на березі. Хтось аж надто добре все передбачив, добре й хитро. Зовні «Омірос» не міг ні в кого викликати бодай найменшої підозри. На такій нужденині — якісь пропагатори? Звичайно ж, дурниці! Опріч того, капітан розумів, що справа, на яку послано цих усіх, безнадійна, а безнадійні справи найліпше робити на таких безнадійних суднах, як «Омірос». Мабуть, тому він зустрів несподіваний, може, ніколи не бачений на цьому маленькому морі шторм, як послання небес. Збувається, збувається. Байдуже стежив за нерівною боротьбою, яку вели з морем відчайдухи, ця жменька недосвідчених юнаків, наївних у своєму безсиллі. Спокійно ждав. Усе бачив. Бачив, як першим ударом шквалу одірвало від штурвала стернового, як той плазував по капітанському містку і як упав слідом за Стіліаносом, котрий ганебно втік з містка, не відаючи в своєму невігластві бодай того, що під час шторму на капітанському містку найбезпечніше. Бачив, як билися ті вишкребки за шлюпки і як прикордонники відігнали їх. Бачив свого штурмана, з серцем благородним, як у кожного справжнього моряка, але що одне серце посеред вировища? Бачив, як ожили змертвілі було машини і як радянський лоцман намагався вирівняти судно вже тоді, коли воно залягло на борт і почало своє довге і тяжке конання. Марна марнота! Нарешті «Омірос» мав загинути. Настав сподіваний час. «Омірос» здригався в тісному закутку поміж шаленіючих гір води. Гори били в «Омірос» звідусюди, не випускаючи зі свого оточення, не даючи звестись, і він хилився більше й більше, дужче й дужче, ще трохи, ще...
І тоді капітан Маліопулос упав на коліна.
...Тисячі оркестрів вигримлюють у душі, коли в тебе успіх, коли ти переможець, і цар, і бог, і герой. А в хвилі страху все стискується до розмірів макового зерняти, і весь світ має барву того зерняти: полохливу мишаву сірість. Барва тваринного ляку— сірість. Осіромашений світ.
Яковенко злякався вдруге за сьогоднішній день. Злякався не нахиленості судна, не загрози неминучої катастрофи, не спанікованого крику знесиленого лоцмана. Злякався навсправжки він тоді, коли побачив, як зненацька впав на коліна капітан Маліопулос і здійняв руки до розклекотаного неба і заворушив потемнілими губами швидко й розпачливо.
Яковенко
— Капітане! Що ж ви? Хіба ж можна?
Звідси добре бачив, що нахилена не тільки палуба — перекидався вже й капітанський місток, і капітан Маліопулос висів зовсім неприродно над Яковенком, хоч був від нього недалеко, а сам Яковенко відчув себе геть маленьким, але безсилим відчувати не хотів і знов щось вигукнув, адресуючись до капітана, і так вони й зависли в просторі, один вище, на колінах, другий нижче, розставивши ноги і вчепившись у тумбу машинного телеграфу, один кричав, а другий тільки постогнував, та бурмотів, і знай здіймав руки до неба, і молився всім своїм богам, які давно забули про його існування і позбавили його своєї ласки. Вони кричали кожен своє і кожен по-своєму, кричали один гнівно, а другий розпачливо, як два пароплави, що йдуть поруч у смертельному тумані й не бачать один одного і сподіваються на порятунок один від одного. Вони не розуміли один одного, бо кожен кричав на своїй мові, та хоч би й знали мову, то нічого б не могли збагнути, бо вітер доносив тільки окремі слова, та й кричали вони, власне, лише для самих себе, для власного заспокоєння, і виходило в них таке:
У ЯКОВЕНКА
— Капітане! Командуйте!... Чуєте? Ви повинні командувати! Капітане! Ви — капітан...
— Ми не можемо так по-дурному гинути! Треба щось робити! Діяти! Капітане! Ви чуєте!
— Де ваші люди? Що у вас за люди? Чому ніхто не займає своїх постів?.. Кожен повинен знати своє місце!.. Ви мусите їм наказати!
— Чорти б його побрали, ми не можемо так! Капітане! Ви не капітан — ви... Що твориться на вашому судні? Треба щось... Треба, щоб... Гей, капітане!
— Я примушу всіх боротися!... Капітане! Встаньте!.. Соромно!.. Яка смерть? Яка загибель?.. Я не дам... Встаньте, капітане!
У КАПІТАНА
— Усе пропало... Все, все. Я знав це... Ми у ласці божій... Тільки ласка божа... А може, гнів... Тільки...
— З нами всі сили небесні... І проти нас... Господи, помилуй... Усі гріхи наші...
— Я ніколи... Такі шторми бувають лише на тім світі... Корабель старий... І я старий... Вичерпаний... Все вичерпано... Терпіння... Господи.
— Людина нічого не може супроти стихії... Небесні сили... Вони завжди дужчі... Господи, господи...
— Тільки звірі можуть дивитися смерті в очі, а людина... вона хоче зазирнути в очі богові... Милосердний боже... Помилуй нас!..
Конвульсивні хвилі вітру й води. Судно трусила лихоманка. Яковенка одривало від тумби, жбурляло туди й сюди, він уперто повертався на своє місце, а тепер доскочив до капітана, обхопив його за плечі, рвонув догори. Капітан важко осідав униз. Спльовував солону воду, вода текла йому по бороді, текла, здавалося, навіть з очей, а він бурмотів своє: «Господи, господи». Яковенко так і не зрозумів жодного слова з його бурмотіння. Та хіба люди повинні бути ворогами тільки тому, що не розуміють один одного? І ще: хіба кожен у хвилину смертельної небезпеки має дбати лише за себе?
Яковенко тягнув капітана догори, він хотів звести його на ноги, хотів припинити нікчемне моління, в цьому тепер для нього зосередилося найголовніше: підведе капітана — порятує «Омірос», не підведе — загинуть!
А капітан був важкий, як млиновий камінь. Та ще й до того слизький, мов морський змій. Яковенко вже був підвів його, але той вислизнув, і важко впав на палубу, і знову здійняв руки до неба, і замурмотів свою молитву.
За інших обставин і в іншому місці Яковенка охопив би, мабуть, відчай, але не тепер і не тут. Попавши з землі на море, він, несподівано для самого себе, втратив свою питому наївність і набув нежданого і негаданого сприту. Відчув це вже тоді, як викрикував і жбурляв просто в пельку морю свої пісні на здибленій палубі. І тепер він блискавично просунув руки попід пахвами в капітана і нарешті підняв того, струснув, хоч який той був важкий, а потім ще й зумів поправити чудернацького козирка, що трохи скособочився, і сяйнув на капітана такою щирою й безтурботною юнацькою усмішкою, аж той відразу отямився, кліпнув на Яковенка, мов на чудо, що виринуло з морського дна, і вперше за час шторму вимовив слово, яке зрозумів і Яковенко і яке відкрило йому весь план дій і сповнило хлопця спокійною рішучістю.