Doc 1

Чех Артем

Молодитися вона не вміла, та й вважала цю звичку надто вульгарною.

А потім ще й Варя зателефонувала, попросила чим швидше прийти, виявилося, що в неї є серйозна розмова.

Не запропонувавши навіть кави, хоч якою це не було традицією, одразу, ледь не з порогу облила Ніну холодною, майже крижаною водою своїх міркувань.

— Нін, — почала Варя, заламуючи за спиною пальці, - я все розумію, і тебе дуже ціную, але твій син…

І тоді Ніна все зрозуміла. І про сина, і про себе, і про Варю. І цей будинок одразу став незатишним та чужим, і ніякого бажання залишатися в ньому вже не було, не було навіть бажання плакати, хоч як не образливо звучали слова Варі.

— Нін, — казала їй Варя, — я не зможу

з тобою спілкуватися, у тобі я бачу його.

— Звичайно, — погоджувалася Ніна, немов неохайна й ошаліла від перехідного віку вседозволеності школярка, яку вичитують за прогули.

— Нін, — з болем, вкрадливо промовляла Варя, — я люблю тебе, але ані я, ані Сергій… ти маєш нас зрозуміти.

Вона розуміла, розуміла і сина, і Варю, і навіть цей будинок, який так миттєво припинив бути теплим і затишним.

А потім вийшов Сергій. І Варя таки запропонувала кави, щоправда Ніна хотіла відмовитися, чимшвидше втекти з цього будинку, забути його чудернацькі шпалери, аромати кориці та оліфи, забути обличчя цих милих людей, яких вона любила так по-чесному, так по-справжньому, немов та школярка тільки ще початкових класів, що любить свою першу класну маму, а разом із тим, наче дівчинка, яка так ганебно закохалася у свого двоюрідного брата, і нікому не зізнатися у цьому, нікому не відкрити серце, адже це неправильно, адже це — безкомпромісна ганьба, збочення, атавізм.

Сидячи на кухні, Сергій довго намагався пояснити своє ставлення до такої дикої ситуації, яка трапилася у їхній сім’ї. Сергія Ніна бачила таким вперше — не веселим і дотепним, а досить серйозним, розважливим, майже суворим. Варя ховала очі, але гріхи їй були відпущені.

Ніна побачила й це, а заразом і те, що її син для Варі був лише невеличким захопленням, капризом, скороминущою примхою. І ані Варя, ані Сергій жодного разу не назвали його по імені, не назвали не тільки Дюшею, хоча так його називали геть усі знайомі та родичі, але й навіть Андрієм, а використовували принижуючі займенники «він», «цей», «його».

— Ніно, — сказав Сергій, — ви мені дуже симпатичні як людина, але цілісність сім’ї, наша з Варварою любов, наші спільні цінності, до яких ми разом дійшли, переборовши ряд проблем та перешкод, набагато важливіші за… Я не люблю виставляти людей зі свого будинку і вас ні в якому разі не виставляю. Ви можете іноді приходити, ми завжди раді допомогти вам… просто… зрозумійте мене правильно…

— Я розумію, — тихо відповідала Ніна й дивувалася, що Сергій знову почав називати її на «ви». Так було лише на початку їхнього знайомства, коли вона не користувалася особливою довірою у нього.

І всі їхні доброзичливі й навіть шанобливі запевняння потроху наповнювали Ніну прозорою рідиною, яка перекипала в ній у таку ж прозору, але жовч. І коли Ніна ледь не захлинулася цією сиропною жовчю, вона не витримала, підхопилася з місця, ледь стримала себе, щоб не закричати — просто закричати, до хрипоти, до зірваних зв’язок, до крові горлом, — хотіла була вискочити у коридор, але перечепилася через табурет, низенький табуреток для Колі, впала, розтяглася, немов свіжовиловлена рибина уздовж широкого коридору, і тихо-тихо заплакала.

Ніні здалося, що вона плаче вже кілька хвилин, але підвестися, дійти до дверей та зникнути назавжди сил не було. У глибині душі вона хотіла, щоб до неї підійшла Варя, допомогла встати, так, по-дружньому обійняла й запевнила, неначе маленьку дитину, що бабаїв не існує, а якщо вони й існують, то вже давно поховалися, а такій великій дівчинці соромно плакати… Десь углибині їй хотілося побачити усміхнене обличчя Сергія, який мав би все звести на жарт, і вона разом із ними від душі насміялася б. Або просто-напросто Ніна протерла б очі й прокинулася, вийшла б на кухню, заварила б міцної кави й з кожним ковтком стирала б з пам’яті деталі неприємного сну.

Але Варя, обійнявши Сергія, сиділа за столом, дивилася на заплакану й жалюгідну Ніну, і в її очах читалися лише нищівна жалість й бридливе навіть не співчуття, а скоріш здивування й намагання відмежувати свою територію від настирливого, але незагрозливого алкоголіка, який лізе до тебе десь, припустімо, у громадському транспорті зі своїми поглядами на цей загниваючий світ. Вони сиділи щасливі у своїй гармонії, нехай навіть трохи підточеній якоюсь дріб’язковою зрадою, але цілісній, твердій, до краєчків наповненій молодістю та бажанням жити.

— Я підіймуся, — швидше собі, аніж комусь іншому сказала Ніна і, розмазуючи по щоках туш, намагалася підвестися з підлоги.

— Нін, — тихенько промовила Варя.

— Я підіймуся, — повторила Ніна, вже стоячи на ногах. — І можете не сумніватися, я більше ніколи не переступлю поріг цього будинку… я ніколи не звернусь до вас за допомогою… Я все розумію.

Вона хотіла поправити спідницю, але, помітивши величезну стрілку на колготах, махнула рукою й, не прощаючись, пошкандибала до дверей.

— Як блядь пропита, — прокоментувала вона свою зовнішність й грюкнула дверима.

Півночі Ніна просиділа під душем. Її раптові спалахи істерики чергувалися з майже байдужим розгляданням свого стомленого тіла. Ніна вже звикла і до розтяжок на стегнах та грудях, і до живота — здобного тришарового пирога, і до, як виявилося, погано зафарбованої сивини. Вона дивилися на себе вже без роздратування, а лише з безпорадною втомою, яка цілковито поглинула її всю, поглинула назавжди, і те трикляте «у сорок років життя тільки починається» викликало у неї лише безрадісну посмішку.

Ще дорогою додому, коли у голові прокручувалася одна лише фраза «блядь пропита», Ніна у цілодобовому ларку купила собі пачку якихось цигарок — хороших чи поганих не пам’ятала, вже років двадцять, як вона не випалила жодної цигарки, і от вона сиділа на закритому кришкою унітазі, безперервно палила й намагалася позбутися цього ганебного стану зґвалтованої.

— Неначе півжиття у борделі провела, — сказала вона сама собі і знову полізла під воду. На думку спадали різні банальні речі: зробити поздовжні розрізи на зап’ястях або, в крайньому випадку, напитися, вчинити скандал з сусідами — просто так, без приводу, подзвонити у двері й накрити матом. Але щось зупиняло її, змушувало не робити дурниць, а перемолоти всю цю душевну погань, перев’язати рани, проковтнути, забути раз і назавжди, не обертатися у минуле, але натомість навчитися жити <emphasis>післявчора.</emphasis> Для себе. Однак подальшого життя Ніна не бачила. І вже не було тієї межі, того горизонту очікування, який був колись. У дитячому садку вона чекала школи, класу з дев’ятого вона почала очікувати інституту, потім на неї чекала робота та доросле життя, яке теж повинно було мати свої горизонти: народження сина, його дитячий садок, школа, інститут, свої сорок, після яких життя тільки починається, нова робота, а також приємні дрібниці: відпустка, канікулярні дні, знову відпустка… Аж раптом, гасячи гидку, що викликає глибокий сухий кашель, цигарку в умивальнику, Ніну неначе струмом вдарило — за рік вона може оформити пенсію, адже пройшло вже дев’ятнадцять років її вчительського стажу, і ось він, пенсійний вік, ось він, горизонт…

— Я — пенсіонерка, — промовила Ніна вголос й гірко посміхнулася. — Я — пенсіонерка, — повторила вона і хотіла була додати щось про самотність, але побоялася промовляти ці слова уголос, адже це було правдою — прикрою й безпощадною правдою. Стара, самотня пенсіонерка.

— Киць-киць-киць, — покликала Ніна уявних котів, які неодмінно мали мешкати з нею в одній квартирі, але від того напівмагічного «киць-киць-киць» їй одразу ж стало моторошно. Вона нервово здригнулася й підкурила чергову цигарку.