Долина Гнівного потоку
Шрифт:
— Авжеж, Доку, — відповів замість шерифа Слейтер, — ти прибув дуже вчасно. Одного вже різонули ножем, а другий зламав руку й ніяк не вичухається.
— То ходімо.
— Ще десять хвилин, хай я дізнаюся хоч найважливіше, — попросила Доротея.
Їй треба було багато про що розпитатися. Рівно за десять хвилин, що їх Док відміряв на своєму великому срібному годиннику, всі підвелися.
— Я відчиню салон сьогодні ж таки ввечері, — запевнила Доротея.
І справді, надворі її люди вже вирівнювали місце на великий намет.
— Ви також, Голе,
— На жаль, мені, мабуть, доведеться навідуватись, Доро.
— О боже! Я стала набагато спокійніша, Голе.
— Зате гості у вас скоро будуть такі самі, як колись.
Док тим часом приніс свою чорну валізу і разом з Голом та Бренкером подався до пораненого француза.
— Я вчасно прийшов, — мовив він, оглядаючи та чистячи рану.
Тоді швидко перев’язав її і пішов з Голом до Лі Байта. Бренкер відстав від них.
Рука Лі Байта була в поганому стані. Сам він був худий, пригноблений і зажурений своєю бідою. Він ще ні разу не зміг копнути лопатою. Лікар довго оглядав та обмацував руку і врешті сказав:
— Треба зробити дві шини. Де у вас дрова?
Йому хотіли принести лат, проте він подався сам вибирати їх і покликав з собою Гола. А надворі сказав йому:
— Хто тут у вас найдужчий? Пришліть його сюди.
Гол пішов з ним до Тома. Хвилин за десять вони повернулися до намету вже втрьох. Док приготував шини, а Гол примостив на столі короткого дерев’яного бруса.
— Ходіть сюди, Лі, — звелів Док хворому. — Покладіть сюди руку, вільніше, так її краще буде прив’язувати.
Том став наче випадково ззаду і зацікавлено дивився через плече Лі Байтові. Док ще раз обмацав і поторсав руку, знов похитав головою:
— Гм, гм.
Тієї миті Том потяг Лі назад, а Док тим часом схопив його за руку. Лі Вайт опинився ніби в лещатах. Щось хруснуло. Хворий так закричав, що аж люди в навкружніх наметах посхоплювалися з місць.
— Уже все, юначе, — спокійно мовив Док. — Пустіть його, Томе.
Док удруге зламав Лі Байтові кістку. Блідий як смерть, Лі хапав ротом повітря й збараніло дивився на руку. Тоді промурмотів:
— Я й сам би стояв тихо, якби мені сказали.
— Ми знаємо, юначе, — осміхнувся Док.
Усі засміялися. Поклавши руку в шини й забинтувавши її, невеличкий сивий лікар випростався й поплескав хворого по щоці.
— Тепер вона швидко загоїться. За чотири тижні ви вже зможете, голубе, трясти ситом, запевняю вас.
— А платня, докторе?
— Ага, платня. Ви, бачу, ще не знаєте мене. Ну добре, як буватимете в Доротеї, то часом пригостите мене чаркою. Приходьте, може, кістки швидше зростуться.
Док пробув у корктаунців до самого вечора. Він сидів поміж Голом та його дружиною, що теж зраділа, побачивши давнього знайомого. Відразу згадалась минувшина, вони оповідали одне одному шалені історії з колишнього свого життя.
Гол усе підливав Докові, аж Семюел Мур уже почав непокоїтись. Що він надумав? Одначе той добре знав Дока: ніхто ще не зміг похвалитися, що горілкою
Помітивши Мурове занепокоєння, Гол засміявся й безцеремонно сказав:
— Він вижлуктить цього пійла ціле барильце, а тоді ще прудко виріже тобі сліпу кишку, навіть оком не змигнувши. За твоє здоров’я, Доку!
Той підморгнув йому і цокнувся чаркою. Голови обом трохи обважніли, але Док став ще бадьоріший.
— Ну, мені пора йти, — заявив нарешті він. — Дора відкриває салон, і я маю сказати кілька слів.
Гол, без шапки, трохи спотикаючись, провів Дока долиною. Повітря було тепле й пахуче, і вони вдихали його на повні груди. На небі замерехтіли перші зірки. Стояла тиша, атаки подеколи з горішнього краю долини чути було чиїсь невиразні голоси, а в горах ніби щось тихо співало й жебоніло.
Док зиркнув збоку на Гола, і обличчя йому осяяла усмішка.
— Ти довго був фермером, Голе, — повагом почав він, — і, певно, добрим чоловіком своїй дружині, але тобі весь час бракувало цієї атмосфери — так само, як і мені в Сіті. Правда ж? Принаймні я вдячний долі, що вона сподобила мене ще раз усе це пережити.
Гол Слейтер зітхнув, проте нічого не сказав. Серед тиші чути було тільки їхні кроки. Зненацька перед ними вдалині один за одним спалахнули в темряві барвисті ліхтарі й лампіони. Салон відкрито! Долиною відразу покотилася впереміш із глухим гомоном і вигуками тремтлива музика з металевої платівки.
— Далі йди сам, — сказав Гол, подаючи Докові руку.
Він вернувся назад. Над долиною зійшов місяць, прогнавши з неї тіні. Вони причаїлися ще тільки під кам’яною стіною, з якої випинався величезний ніс. Шемріт серед скель потонув у гучній музиці. Тихий смуток цього вечора вмить розвіявся.
РОЗДІЛ 9
Шериф Бренкер стояв перед своєю канцелярією і дивився на вулицю. Минуло три тижні, як він прибув у долину. За цей час бараків тут наросло, мов грибів після дощу. Перший був Доротеїн салон. Тоді всі їй помагали — вдень і вночі.
Бренкер оселився разом з Джонсоном в одній хаті, що більше скидалася на ятку. Джонсон щодня дякував богові, що від шерифа його відділяє тільки дощана стіна. Він повсякчасно боявся за свої гроші та виміняне золото, а ті дикі на вигляд люди, що раз у раз заходили до нього, тим паче не додавали йому відваги. Він був тут не на своєму місці, йому краще було б сидіти в місті. Шукачі теж не любили Джонсона і радніше міняли золото в Боєра, в Доротеї або в дрібних торговців.
Шериф Бренкер дивився на Доротеїн салон, де двоє негрів мили вікна. В шибках віддзеркалювалося ранкове сонце. Доротея любила чистоту. Метрів десять за нею був розташований Боєрів заклад з крамницею, а ще далі, на невеличкій відстані одне від одного, стояли їдальні, ятки й намети крамарів, будинки розваг, нічліжні бараки і приміщення всіляких інших дрібних гендлярів. Сюди вже напхалося повно різного торгового люду, і ціни на товари впали.