Долина Гнівного потоку

Фелькнер Бенно

У долині вистачало підвід, та й людей не бракувало, що ладні були заробити грошей, відвозячи каміння, та ще й нові могли надійти. Місце вибрали в кінці долини поблизу урвища. Там ніхто не копав, бо грунту було тільки на лопату, а далі починався твердий камінь. Звезене каміняччя правило б за насип перед прірвою.

Знову все пішло своєю колією. Шукачі почали завзято працювати. Хоч тут ніхто не помічав, що діється в природі, — люди бачили тільки пісок, гори й небо, — але в долину повільно вступала осінь, нагадуючи, що скоро доведеться

тікати від зими з її сніговицями. Шукачі вкладали в працю всю свою силу, як бігуни перед фінішем.

Та через три дні підступний і жорстокий вчинок знову обурив їх усіх, і відтоді вже в долині не було жодного спокійного дня. Надійшла буря.

РОЗДІЛ 14

Коло підніжжя гір, де тяглася гола смуга піску, призахідне сонце, червоне, як кров, осявало ще небо. Між скелястим пасмом вершин і смугою лісів біля підгір’я удень гуляв рвучкий західний вітер. Він мережив жовто-сірий пісок неглибокими брижами і поминав золоту долину, наче гордував гарячковою метушнею, що там панувала. Люди в ній дарма чекали на його прохолоду. А як почало смеркати, вітер пішов на спочинок і тільки ледь-ледь повівав.

Осторонь від долини, десь за півмилі на північ, отаборилося дев’ятеро чоловіків: Біл Лік і його наймана ватага. Один із них, Метьюз, вугластий, потворний, сідлав свого довгоногого коня. Решта лежали навколо — хто курив, хто дрімав, а хто навіть спав. Метьюз, ведучи за повід коня, підійшов до Біла, який лежав горілиць, підклавши під голову сідло, і дивився в небо, що ставало чорніше.

— Я вже їду, — сказав він. — Тобі від мене нічого більше не треба?

Біл похитав головою і навіть не глянув на нього.

— Знову на тебе сказ напав? — спитав Метьюз майже з ненавистю. — Хоч словом озвися!

— Швидше вертайся і, як тобі вже сказано, домовся про все докладно, аби ми знали, що робити. Ще раз тобі товкмачити?

Біл говорив мало не крізь зуби.

Метьюз щось сердито буркнув і відійшов. Вони були трохи суперники, хоч Метьюз, як кожен у ватазі, визнавав Біла за шефа.

— Тобі треба якоїсь роботи, щоб химери з голови швидше вивітрилися, — додав він, сідаючи на коня.

Він поправив стремено і швидким клусом погнав коня вздовж пасма гір. Товариші дивилися йому вслід, аж поки вершник не розтав у темряві. Якщо все правда, що їм казано, то вони матимуть добрий шмат, а потім до зими вернуться назад у свої гори.

Через дві години над верхів’ями сосон у передгір’ї з’явилася червона, мов ягода, половина місяця, кинувши пучок проміння на пустельну смугу піску, на високі гори й табір під ним. Біл Лік лежав на сідлі. Він спав з лиця, швидка їзда всіх їх виснажила. Але й крім того, з Білом від торішньої осені діялося щось недобре. Пусте життя лишило на його обличчі свої карби, на вбрання він теж мало звертав уваги. Тільки чорні очі блищали, як завжди. Вони стали ще неспокійніші.

Коли

Метьюз дістався в долину, там теж світив уже місяць, і йому не важко було знайти дорогу.

— Де тут Боєрів шинок? — спитав він якогось чоловіка.

Той показав йому на барак. Метьюз об’їхав низьку чотирикутну будівлю, шукаючи, де б прив’язати коня. Арчі побачив незнайомого й підійшов до нього.

— Гей, чорнопикий, це Боєрова халабуда? — спитав Метьюз.

— Так, Боєрова, — відповів Арчі.

— А що ти тут робиш?

— Боєр мій господар.

— Гм. А Ронні ти теж знаєш?

— Знаю.

— Піди й скажи комусь із них, що я тут. Скажи: Метьюз приїхав.

— Ходіть зі мною, — мовив Арчі.

— Роби, що тобі велять, чорна тичко! — вилаяв його Метьюз.

Арчі з незворушною міною пішов до салону. Метьюз скочив з коня, прив’язав його до якогось кілка й скрутив цигарку.

Арчі вернувся й знову мовив:

— Прошу, ходіть за мною.

Метьюз викинув недокурка, поправив на собі ладівницю і рушив за негром. Той привів його до Боерової кімнати, де господар з Ронні вже чекали на прибульця, і лишився стояти коло дверей. Гість підійшов до столу.

— Хто з вас Боєр, а хто Ронні?

— Хвилинку, — мовив Боєр і глянув на Арчі.

— Ще щось накажете? — спитав той.

Усі троє дивилися на нього.

— Хочете їсти? — спитав Боєр гостя.

Той кивнув головою і мовив, показуючи на негра:

— Хай би нагодував і мого коня, га? Я ж поїду назад.

Боєр дав служникові вказівки й відіслав його. Вони лишилися втрьох.

— Я — Метьюз, — мовив бандит. — Нас дев’ятеро чоловік. Ми отаборилися, не доїжджаючи долини. Біл вирішив краще спершу послати когось на розвідини.

— Могли б їхати зразу всі, — відповів Ронні. — Тут доведеться працювати більш-менш відверто — тобто зберігати видимість закону. Ну, та ви й самі розумієте. Що поробляє Біл Лік?

Метьюз стенув вугластими плечима, сів на стілець, що його підсунув Боєр, і кинув капелюха на канапу.

— Він такий, як завжди, тільки що з кожним днем стає несамовитіший.

— Тут він матиме не одну нагоду розважити душу, Метьюзе, і думки його звернуть в інший бік. У цій долині є двоє таких, що навіть йому не поступляться. Принаймні один.

Метьюз запитально глянув на нього.

— Гай Джілберт і Гол Слейтер, — тихо мовив Ронні.

— Ці імена нічого мені не кажуть.

— Не кажуть — але один із них послав на той світ Біллі-Корабля.

Метьюз витріщив очі:

— А він був тут? Ти глянь… Треба розповісти Білові! О, тоді тут буде цікаво. А ми вже думали…

— Біллі не встиг навіть вистрілити. Я не був там, але кожен погонич у долині може вам усе докладно розповісти.

У двері постукали, і ввійшов Арчі. Поки він розставляв напої та наїдки, всі мовчали. Нарешті Боєр кивнув йому головою, і негр пішов до дверей. Метьюз гукнув йому вслід: