Долина Гнівного потоку
Шрифт:
— Я тебе триматиму, Еде.
Ед Фінні всміхнувся йому, взяв скіпку присвічувати внизу і сів на попону.
— Пускайте, дядьку Семе, — мовив він, і всі почули, як його хлоп’ячий голос ледь затремтів.
Ед ліг на живіт, і вони почали звільна його спускати. Том, Семюел і ще один чоловік тримали мотузку, обережно попускаючи її з рук у руки. Четвертий тримав попону, щоб вона не зсунулася вниз. Гол Слейтер лежав, учепившись руками за край ущелини, і дивився, як Ед зникав у темряві. Лі Байт стояв за п’ять ступнів позад них, спиною до провалля, і чатував, щоб ніхто не заскочив їх
Ед Фінні почув ще, як Слейтер нагорі сказав:
— Будь мужній, Еде!
Далі він уже нічого не слухав і думав тільки про свою безпеку. В одній руці він тримав скіпку, змащену смолою, а другою рукою і ногами відштовхувався від стіни. Так Ед вершок за вершком спускався вниз.
Нагорі свистів вітер, глухим стогоном відлунюючи серед кам’яних стін. З-під Едових ніг відірвався камінь і загуркотів у безодню. Стіна була вже не така гладенька. Зачувши гуркіт, чоловіки нагорі притримали мотузку, і Ед загойдався на ній, мов важок.
— Далі! — гукнув хлопець і сам злякався свого голосу, що пролунав, наче з могили.
Вони знову почали попускати мотузку. Ще раз загуркотіло вниз каміння. Навколо була непроглядна темрява, тільки ліхтар освітлював клапоть стіни.
Каміння, відірвавшись, швидко переставало гуркотіти, і Ед зробив з того висновок, що скоро кінець спускові. Аж ось ноги його торкнулися дна.
Ед сперся на стіну й передихнув. Мотузка була й далі натягнена. Хлопець посмикав за неї, і її трохи попустили. Він довго дивився вгору, і за хвилю йому здалося, ніби там видно смужку неба. Не рушаючи з місця, хлопець зняв лампу з грудей і присвітив навколо себе. Семюел застерігав його, що на дні можуть бути розколини.
Але кам’янисте дно начебто було безпечне. Ед дістав з кишені сірника, черкнув ним об підошву й запалив скіпку. Аж тепер він зважився йти далі. Товариші вгорі, мабуть, побачили світло й почали пересувати мотузку праворуч. Він ступив насередину ущелини і обережно рушив уперед, тримаючи скіпку над головою. Ед цілком заспокоївся. Він бачив тільки стрімкі стіни обабіч та більше й менше каміння, через яке йому доводилось обережно переступати. Він уже нарахував подумки сорок кроків, коли враз спинився і підняв скіпку ще вище.
У ніс йому вдарило нудотним смородом. Хлопець помалу ступив ще кілька кроків і вгледів перед собою гнилий уже кінський труп. Раптом він весь затремтів з ляку і облився рясним потом, мало не випустивши з рук скіпки. Там щось ворушилося! Він вихопив ножа.
Але ніж йому не придався. То були гадюки, що розповзалися, потривожені світлом і його ходою. Ед Фінні стояв непорушно і важко дихав, намагаючись опанувати себе. Тепер він знав, що його чекає найважче. Він обережно обминув коня попід самою стіною. Так, Гол Слейтер мав рацію! Ось вони лежать. По сорочці, вишитій червоною мережкою, Ед упізнав Жабу, що перший додумався висаджувати скелі.
Те видовисько відібрало в нього останню силу. Хлопцеві здавило горло, він не міг крикнути, тільки ґвалтовно засмикав мотузку. Нарешті мотузка
Ед Фінні не міг отямитися. Він тільки тримав у витягненій руці скіпку, а вони вершок за вершком підтягували його вгору. їм було тяжко, бо Ед висів, як мертвий. Десь на половині дороги він отямився, схопився лівою рукою за мотузку над головою і почав відштовхуватися ногами від каміння. Скоро мала початися вже гладенька стіна. А ось і вона. Раптом хлопцеві аж дух забило, він мало не зомлів і здавленим голосом гукнув;
— Стривайте!
Але товариші тягли його далі.
Тоді він закричав щосили, і Гол Слейтер почув його. Вони спинилися, і Ед загойдався біля гладенької стіни.
— Еде! Еде! — почувся схвильований Слейтерів голос.
— Спустіть мене на два метри нижче!
— Нижче?
— На два метри!
Минула хвилинка, вони, очевидно, порадились нагорі, тоді зачали попускати мотузку.
— Годі!
Ед Фінні не вірив своїм очам. Десь за вершок від його обличчя тьмяно поблискувало золото. Жила! Вона тяглася в обидва боки і майже всюди виходила назовні. Завтовшки вона була, як кінське копито. Ед присвітив скіпкою. І раптом його пойняла жадоба. Ту мить він забув, що було під ним і над ним. Тут залягало золото! Тут ховалася таємниця долини! І він, Ед Фінні, відкрив її!
Хлопець замахнувся й шпурнув униз скіпку. Вона зачаділа й погасла. Треба мати вільні руки! Слейтер, нічого не розуміючи, гукав його згори.
— Чую! — озвався Ед. — Зараз! Почекайте!
Він дістав ножа й почав довбати камінь, стогнучи, скрегочучи зубами, лютуючи, що нема за що вхопитися. Пальці його кривавились. Нарешті одлупався шматок, завдовжки майже по лікоть. Куди ж його діти? Едові було важко дихати, він стомився, груди давила мотузка. Хлопець заткнув ножа в халяву, здер з шиї хустку й загорнув у неї важкого уламка. Він усе боявся, що може випустити його з рук. Нарешті він хрипко гукнув:
— Тягніть!
Вони зразу ж потягли за мотузку, тепер уже швидко. Коли Едова голова вигулькнула над краєм, Гол із Томом схопили його попід руки й відтягли від провалля. Мур відв’язав мотузку. Ед лежав знесилений, важко дихаючи, сховавши золотий уламок під себе.
Товариші обступили його й чекали, поки він оговтається, хоч їм не терпілося почути від нього слово. Нарешті хлопець схвильовано промовив:
— Там вони всі лежать… багато… І Жаба, і коні, і всі їхні речі.
Гол Слейтер витер рукою гарячого лоба. Мур ніби закам’янів. Ніхто не озивався, тільки вітер голосив у скелях.
Вони погасили ліхтарі і звеліли Едові розповісти все докладно. Про золото він не сказав нічого.
Том змотав мотузку й повісив через плече. Всі рушили до табору. Гол і Семюел, підтримуючи Еда, йшли останні. Едові довелося перемінити руку: золото було важке.
— Що то? — спитав Мур.
Ед не відповів. Мур придивився до хлопця й помітив, що на шиї в нього немає хустки. Йому й раніше щось таке наче впало в око, одначе було темно, та й думали вони про інше. Він глянув на згорток і знову спитав: