Долина совісті
Шрифт:
Вона нервувала. Видно, їй не спалося цієї ночі.
— Там дитина, — сказав Влад. — Ти. Хочеш. Прив’язати. Дитину?
— Я докладу зусиль, аби цього уникнути, — відповіла вона з підкресленою незворушністю. — Зрештою, Артурчик — твій шанувальник, а не мій… Мені ж бо нічого зайвий раз із ним зустрічатися…
І запнулася. Подивилася Владу в очі, швидко сховала погляд:
— Він усе про тебе запитує. Я його переконала, що, мовляв, заради того, щоб порадувати світ новою історією про Гран-Грема, великий Влад Палій повинен на якийсь час усамітнитися. Приблизно на півроку. Як і збирався. Як і повідомив усім, у тому
І вона знову подивилася йому в очі. Значуще.
Влад тільки тепер усвідомив глибину ями, у якій опинився. Знову роззирнувся навсібіч. Одурманений мозок не бажав слухатися, як і не бажало підкорятися задерев’яніле, затерпле тіло.
— Не розумію. Ти серйозно? Ти мені погрожуєш? Ти впевнена, що я буду ось так просто сидіти в цьому… льосі?
— Сиділа ж я в Барона, — сказала Анжела тихо. — Тільки в Барона мене принижували, ґвалтували і били. А тобі я хочу створити всі умови… Якщо забагнеться хоч слона — притягну і його з зоопарку, аби ти сидів і спокійно працював. Їжу готуватиму ресторанну. Кухарів найму, якщо треба. Книжки, відео, кіно… Хоча навіщо тобі кіно, ти ж працювати збирався. Комп’ютер твій… А хочеш новий комп’ютер? Крутіший? З усіма наворотами… Тільки без модему. На фіга тобі модем? Ти ж працювати…
Влад важко встав. Анжела відстрибнула до дверей, і ті відразу відчинилися, а з прорізу вигулькнув знуджений Булка.
— Обережно, — швидко застерегла Анжела. — Цей хлопець буде за тобою наглядати, наче ненька, але вийти звідси він тобі не дозволить. А нагорі є ще кілька його товаришів… Владе! Ну будь же ти розумнішим!
Влад зустрівся очима з Булкою. Той задерикувато підморгнув у відповідь.
І-раз-і-два-і-три. Поскрипуючи, обертаються шестірні в очманілій голові, пересипані снодійним шестірні.
— Анжело, — тихо прошипів Влад. — Ти робиш незворотний учинок. Я розумію… Ти скривджена, тобі нелегко аж так просто відмовитися від усіх цих грандіозних планів… Але подумай. Якщо ти всерйоз маєш намір… зробити те, що робиш… Просто пригадай, як умирала на порозі мого будинку.
— Я знала, що ти нагадаєш, — скрушно зітхнувши, відгукнулася Анжела. — Я знала… Ти один раз врятував мене, і тепер докорятимеш цим усеньке життя. А в нас же довге життя попереду, пліч-о-пліч… ти пам’ятаєш?
— Я не впевнений, — повільно заперечив Влад. — Справді, не впевнений Адже досить одному з нас усерйоз вирішити, що життя його становить небезпеку для оточуючих…
— Не треба, — поспішно зашепотіла Анжела. — От тільки не треба цих дитячих погроз. Дайте тортика, а то повішуся. Не треба, Владе, я була про тебе ліпшої думки… Та ти сам у це не віриш. Ти не істерик. Ти ніколи себе не вб’єш, ти сильний… Ти любиш життя. Ні, ти не суїцидник. До того ж ніхто тобі не дозволить. Ти будеш спокійно працювати. Спокійно. Ти ж цього хотів. Самотності. Ти ж цього хотів…
Вона бурмотіла «ти хотів», як заклинання. Незрозуміло, кого вона намагалася загіпнотизувати — Влада чи себе.
— І довго ти плануєш мене охороняти? — лагідно поцікавився Влад.
— Недовго, — пообіцяла Анжела. — Скільки буде потрібно. Потім, коли буде пізно щось змінювати… Тоді ти сам станеш допомагати мені. Бо від тебе залежатиме не тільки моє життя, але й життя третьої людини…
— І четвертої, — сказав Влад. — І дитини.
— Постараюся цього уникнути, — повторила Анжела, боягузливо відводячи
Влад зрозумів, що мозок його перевантажений. Що треба відпочити. Інакше станеться коротке замикання.
Підігнулися коліна, і він сів на диван. Анжела, вирішивши, що складну розмову вже скінчено, радісно затараторила щось про сніданок, про оладки. Владу здалося, наче він відчуває їхній запах. Запах гарячої соняшникової олії, запах киплячого жиру… До горла підступила нудота…
— Ти дурна, — сказав він безнадійно. — Ти кругла ідіотка… Ти пошкодуєш.
Зала була сорок два кроки уздовж і дев’ятнадцять ушир. У кутку зали, біля дверей, постійно був присутній хтось із наглядачів — Булка, або Кисіль, або Старий. Старому було років сорок, Кисіль і Булка були приблизно одного віку, але Кисіль виглядав молодшим через те, що на голові в нього не було ні волосини — ні на підборідді, ні на маківці. Усі троє поводилися з Владом винятково чемно — точніше, настільки чемно, як тільки могли.
Вікна були на рівні другого поверху. Іржаві ґрати на них не викликали побоювань — вони слугували для того, аби захистити скло від м’яча, а зовсім не щоб запобігти втечі. Але добратися до вікна по гладкій фарбованій стіні могла хіба що муха з присосками на лапах.
Утім, Влад не збирався втікати через вікно. Його план був простішим.
Анжела не з’являлася дві доби. Влад чудово розумів, де вона зараз і чим займається. Лежачи на дивані, він неспішно бесідував із тюремниками. Вісім годин — з перервами — розмовляв з Киселем. Довідався імена його батьків, однокласників, прізвиська вчителів, тренерів, вподобання щодо випивки, хронологію короткої спортивної кар’єри. По кілька разів прослухав найяскравіші бойові епізоди рукопашних сутичок з невідомими «козлами» (щораз із новими подробицями), сам розповів деякі історії зі свого життя, коротше кажучи, просто-таки потоваришував з хлопцем, за що той незабаром і поплатився — Старий, піймавши Киселя за балаканиною, довго сичав на нього за нещільно причиненими дверима — обіцяв суворі санкції…
Булка, котрий прийшов на зміну Киселеві, намагався бути небагатослівним, але Влад і сам утомився від бесіди. Не встаючи з дивана, він зважував «за» і «проти», і роздратовано гнав від себе думки про те, що буде, якщо Анжела встигне…
Але ж фундамент уже закладений. Зустрічі, розлуки, рукостискання, коктейлі, дотики мимохідь, — Влад жахнувся, пригадавши, скільки їх було. Так, рахунок йде на дні, не на тижні…
На третій день Анжелиної відсутності йому стало тоскно. Підступав головний біль. Прокидалося ниття в кістках. І коли Анжела нарешті з’явилася, Влад підвівся з дивана, щоб зробити кілька кроків їй назустріч:
— Ти довго…
Її очі закотилися — вона теж відчувала ейфорію. Влад опанував себе на мить раніше. Поцілував тонку Анжелину руку, поцілував — і рвучко завернув Анжелі за спину. Позадкував, прикриваючись Анжелою від сторопілого Киселя:
— Стояти. Крок — і я її заріжу.
На Анжелиному горлі лежав крихітний ножичок, яким Булка нещодавно різав лимон.
Анжела загарчала, смикнулася. Влад заламав їй руку, гарчання перейшло в зойкання:
— Ой… пусти, недоумку…
Влад засунув руку до її кишені. Витяг телефон. Щоб набрати номер Богорада, йому б знадобилося дві секунди.