Дон Кіхот

Де Сервантес Сааведра Мигель

Назвавши отак багатьох рицарів обох армій, яких він бачив у своїй уяві, описавши зброю, кольори, девізи та інші їхні прикмети, що підказувало йому його ніколи не бачене божевілля, він, не спиняючись, провадив далі:

— Те військо, що йде на нас, складається з людей різних націй — тут такі, що п’ють ніжну воду славетного Ксанта; горяни, що толочать масильські поля; такі, що переточують найдрібніший та щирозолотий пісок щасливої Аравії; люди, що раюють на розкішних прохолодних берегах прозорого Термодонта; такі, що багатьма найрізноманітнішими способами знекровлюють золотоносний Пактол; нумідійці, на обіцянки яких не можна покладатись; перси, славні своїми луками та стрілами; парфяни та

мідяни, що б’ються, тікаючи; кочовики-араби; скіфи, такі ж жорстокі, як і біляві; ефіопи з проколеними губами й інші народи, обличчя яких я бачу й пізнаю, але не можу згадати, як вони звуться. У другій армії ідуть ті, що п’ють кришталеві струмені Бетіса з оливковими деревами по берегах; ті, що відсвіжають та вмивають обличчя рідиною завжди багатого на золото Таха; ті, що користаються поживною водою Хенілі; ті, що ходять по тартезійських долинах із розкішними пасовищами; ті, що безтурботно живуть на Єлісейських полях Хереса; заможні ламанчці з вінками зі стиглого колосся на голові; вояки, закуті в залізо, нащадки стародавніх готів; ті, що купаються в Пісуердзі, уславленій повільністю своєї течії; ті, що пасуть свої отари на обширних лугах покрученої Гвадіани, знаменитої своїми зникливими водами; ті, що тремтять від холоду в лісистих Піренеях і на білих верхогір’ях височенних Апеннін. Одне слово, всі народи, яким дає притулок і яких годує Європа.

Скільки провінцій він згадав, скільки назвав націй, із дивовижною швидкістю додаючи властиві кожній із них прикмети! І все то були відомості, взяті з його брехливих книжок.

Санчо Панса пильно й мовчки прислухався до його слів і раз у раз крутив головою, приглядаючись, чи не побачить котрогось із тих рицарів чи велетнів, що називав його пан. Не побачивши нікого, він сказав кінець кінцем:

— Хай їм чорт, сеньйоре, бо ніхто ж із них не з’являється — ні людина, ні велетень, ні рицар; принаймні я їх не бачу. Чи не зачаровані вони, часом?

— Як можеш ти таке казати? — відповів Дон Кіхот. — Хіба ж ти не чуєш іржання коней, звуків фанфар та бою барабанів?

— Я нічого не чую, окрім бекання овець та баранів, — сказав Санчо.

Та воно так і було, бо отари вже досить наблизилися.

— Страх охопив тебе, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — і не дає тобі ні чути, ні бачити нічого в справжньому вигляді, бо один із наслідків переляку є плутанина чуттів. А через це речі здаються нам не такими, якими вони є справді. І коли ти так лякаєшся, то стань осторонь. Мене самого буде досить, щоб дати перемогу тій стороні, якій допомагатиму.

Кажучи так, він ударив шпорами Росінанта, обпер спис на стремено і блискавкою з’їхав із горбка, а Санчо тим часом репетував і гукав йому навздогін:

— Верніться, ваша милосте, сеньйоре Дон Кіхоте! Їй-богу, ви нападаєте на баранів та овець! Верніться, лишенько ж моєму батькові, що породив мене на світ! Яке божевілля! Дивіться ж, там немає ні велетнів, ні рицарів, ані котів, ані щитів із девізами чи без них, ні блакитних, ані чортових шоломів. Що ж це він там робить, лихо мені грішному!

Ці вигуки не спинили Дон Кіхота; він скакав галопом, примовляючи:

— Сюди, рицарі, що йдете та б’єтесь під прапором відважного імператора Пентаполіна Закачані Рукава! Ви побачите, як легко помщусь я його ворогові Аліфанфарону Трапобанському.

Кажучи так, він урізався в середину отари й почав штрикати овець своїм списом так відважно й завзято, наче вражав своїх смертельних ворогів. Чабани й хазяї, які йшли за отарою, гукали йому, щоб він цього не робив, а побачивши, що їхні слова не впливають, зняли з поясів рогатки й почали частувати його вуха камінням з кулак завбільшки. Дон Кіхот, не зважаючи на них, стрибав у всі боки та вигукував:

—

Де ти, пихатий Аліфанфарон? Ходи до мене, я хочу сам на сам спробувати твою міць та вкоротити тобі віку, караючи за те, що ти вчинив відважному Пентаполінові Гарамантському.

У цю хвилину велика річкова галька влучила йому в бік і ввігнула два ребра. Відчувши страшенний біль, Дон Кіхот вирішив, що його або вбито, або дуже поранено, і, згадавши про бальзам, витяг бляшанку й почав переливати його в шлунок. Але перше, ніж він устиг проковтнути стільки, скільки йому здавалося досить, наспіла друга галька, розбила дощенту бляшанку і заразом вибила йому три чи чотири зуби та покалічила два пальці на руці.

Обидва удари були такі міцні, що бідний рицар упав із коня. Чабани, підійшовши ближче й думаючи, що вбили його, швиденько позбирали забитих овець — а їх, виявилось, було семеро, — зігнали докупи свою отару й зникли.

Санчо тим часом стояв на горбку, дивлячись на безглузді вчинки свого пана, і рвав собі бороду, проклинаючи час і місце, на якому доля звела їх. Побачивши, що Дон Кіхот упав, а чабани пішли, він зійшов із горбка, підійшов до Дон Кіхота і, побачивши його в дуже поганому стані, а, проте, при пам’яті, сказав:

— Хіба не казав я вам, сеньйоре Дон Кіхот, що те, на що ви нападали, це тільки отари?

— От як цей злодій чарівник уміє зміняти та перевертати речі! — промовив Дон Кіхот. — Тобі слід знати, Санчо, що такі, як він, дуже легко вміють примусити нас бачити те, що їм хочеться. Мій ворог, який переслідує мене через заздрощі до слави, яку я здобув би після цієї битви, обернув військо на отари овець. Щоб переконатися в цьому, Санчо, сідай на свого осла і обережно поїдь слідом за ними. Ти побачиш, що трохи віддалік вони знову стануть такими, якими були перед цим; перестануть бути вівцями та баранами й обернуться на людей, яких я тобі описав раніш. Але не від’їзди зараз, бо мені потрібна твоя допомога й заступництво. Підійди і подивись, скількох зубів мені бракує, бо, здається, їх не залишилось жодного.

Коли Санчо підійшов і мало не всунув очі прямо йому в рот, бальзам якраз подіяв на шлунок Дон Кіхота: він, мов із рушниці, викинув усе, що в ньому було, просто на бороду жалісливого зброєносця.

— Ой, лихо! — крикнув Санчо, — що ж це таке зо мною трапилось? Мабуть, цей грішник уже конає, бо починає блювати кров’ю.

Але трохи згодом він із кольору, смаку та запаху розібрав, що то була не кров, а бальзам із бляшанки, і його так занудило, що він блюнув прямо на свого пана, і обидва вони зробилися поцяцькованими. Підбігши до осла, щоб узяти з торбинок чим витертися та чим лікувати Дон Кіхота, Санчо не знайшов торбинок і трохи не збожеволів. Він знову прокляв себе і вирішив у душі покинути свого пана й повернутися додому, хоч би це й коштувало йому платні та надій на губернаторство на острові, обіцяному Дон Кіхотом.

Тим часом Дон Кіхот підвівся і, затуливши рукою рота, щоб не втратити останні зуби, у другу взяв вуздечку Росінанта, який не відходив від нього (такий був вірний та ввічливий), і попрямував до свого зброєносця, що стояв, схилившися грудьми на осла і підперши щоку рукою, як людина, що заглибилась у думки. Побачивши його сумну постать, Дон Кіхот сказав:

— Знай, Санчо, що одна людина не буває більша за іншу, якщо не вчинить чогось більшого. Всі бурі, які ми перебули, запорука того, що швидко розгодиниться і справи наші покращають. Неможливо, щоб лихо чи добро тривало занадто довго. Отож, якщо недоля довго переслідує нас, значить, доля вже близько. І тобі не слід журитися з мого нещастя, бо тобі воно не болить.