Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Москалець Костянтин

— Добрий вечір, — привітався Сашко. — Їдемо?

— Їдемо! — зрадів Костик. — Старий, я тобі цього ніколи не забуду.

— Подякуєш моєму батькові, машина з його роботи.

Клерк, до якого перед тим заходили Бамбула й «Стопка», теж був братом. Він широко розкрив куці обійми і кинувся допомагати носити книжки. Їх складали у багажник «Жигулів», а потім на заднє сидіння. Кілька пачок розірвалося ще у кабінеті клерка, дві у коридорі, одна на порозі чорного виходу, до якого під'їхала машина. Повсюди валялися сотні Костикових книжок. По них ходили, їх копали носками черевиків, вони сипалися в болото, якого наробила відлига, їх збирали, їх кляли.

— Ми ж недавно вивчали «Лісову пісню»! Я твір на «відмінно» написав! Я теж міг стати поетом! І одразу постарів; коли це сталося? Чому? — голосно побивався Бамбула, вергаючи поперед себе чотири пачки одразу.

— Що з ним? — настрашився Сашко.

— Він сьогодні зустрів Лесю Українку у Спілці. А це, сам розумієш, не минає безслідно. Але він не буйний. Поки що, — уточнив Костик і підписав папірця, з яким по п'ятах бігав клерк. Він отримав на руки дві тисячі вісімсот примірників.

Сашко сів біля водія, вони з Бамбулою втиснулися на заднє сидіння. Водій не приховував роздратованості — за цю годину він міг би заробити пару мільйонів, мотнувшись по Києву, а так мусив спалювати державний бензин, якого ніде не було, задурно, і, виконуючи

розпорядження шефа, пхатися до Біличів без жодної надії на те, що ця голота, він уже все зрозумів, йому заплатить. Він демонстративно опустив скло на своїх дверцятах, щоб не дихати Бамбулиним перегаром. Виїхали з подвір'я Спілки і звернули праворуч; Костик устиг побачити, як перед парадним входом загальмував військовий «газик» і з нього вискочило троє велетнів у чорних бушлатах з білими літерами «Беркут» на спинах. Велетні прожогом метнулися до Спілки, але Бамбула їх уже не зафіксував, він солодко хропів, обіймаючи могутніми лапами пачки з витонченою поезією.

Київ поквапливо промерехтів барвистими світлами і машина вискочила на порожню трасу. Де-не-де на узбіччях тулилися поодинокі спекулянти бензином. Обернувшись із переднього сидіння, Сашко переповідав неймовірні пригоди, які спіткали його позавчора на прийнятті, влаштованому шведами («я повернувся звідти Абсолютним шведом!»), довкола лежали темні сніги, пролітали молоді соснові посадки, машину злегка водило, бо починалася ожеледь і Костик уже всього мав досить. Він мав досить книжок і годованих спілчанських функціонерів, він мав досить хамуватих водіїв і повністю рогатих биків-міліціонерів та садистів з «Беркута»; його однаково млоїло від добродушних спілчанських вахтерів і від бездушних біличанських рекетирів; намарні люди, котрих навіть Бог не в змозі пригадати на обличчя; він прагнув повернутися додому, відіспатися і відігрітися, з головою поринути в Глибоку Провінцію, у священний, казав Еліот, ліс і опинитися серед Своїх. Він розповідав Сашкові про дорогу життя, яку вони вчора прокладали від Спілки письменників до Філового дому, і переконував друга в тому, у чому той сам був переконаний: поети не повинні тягати своїх книжок «кравчучками», поети повинні отримувати зароблені ними гонорари і не покидати келій та кабінетів задля безпритульних блукань містами у пошуках евентуальних покупців і продавців для своїх творів; а потім прокинувся чумний Бамбула і відчинив браму, і вони знову тягали ненависний вантаж до літньої кухні, де стояв розвалений п'єц і висіли довгі смуги павутиння, вкритого інеєм; книжки скидали на брудну підлогу, і знову рвалися пачки, і знову вони висипалися на сніг як довільні карти долі, і електрика сліпила очі, і психував водій, і розривався Чорник. Тієї ж таки ночі Костик надовго, на всю зиму покинув Київ, а Бамбула, накривши цератою безладну купу, яка нагадувала йому новопреставленого покійника, замкнув літню кухню, погодував Чорника і пішов спати, гірко схлипуючи: «Ні долі, блін, ні волі у мене нема; як же так? як же це так?! — Зосталася тільки надія одна: блін, що ж там далі було, Лесю?»

IX

Далі була весна. Костик приїхав на дачу і щодня ходив дивитися, як розливається Сейм. Він не міг наблизитись до ріки, бо вода стояла вже у прибережних верболозах, здалеку милуючись сяйливим струмуванням рівної і гладкої течії зі Сходу на Захід, по якій ось уже кілька днів не плив шеріш. Стояла незвична для початку березня теплінь, ріденькі хмари мошкари кружляли у прогрітому передзахідним сонцем синьому повітрі, а над Батурином висів серпанок блакитно-ружової імли. Не було жодної душі, жодного листа, жодної копійки, ба й копійки давно вилучили з обігу, замінивши їхній дзвінкий гомін мертвотним шелестінням купоно-карбованців. Він уже звик до самотності, хоча слова, які сказала взимку знайома з Канади: «Та я би здуріла, якби побула одна бодай двадцять чотири години», — чомусь не викликали поблажливої усмішки, як раніше.

Натомість він думав про те, які гарні довгі коси у його канадійської знайомої; і про те, що вже зацвіли медунки; і про те, що березовий сік солодкий, а на землю стелиться легкий вечірній дощик, і про те, що добре блукати лісом, де все так несподівано рано заквітувало. Сорочку гамівну на душу не зодягнеш. Та все одно — весна… Він довго ходив сосновим бором, жадібно дихаючи весняними пахощами глиці, які ожили на дощі; він більше не міг складати віршів, після всього, що сталося з його другою збіркою. «Ось я почну прислухатися до ритму, який пульсує в мені, у крові й течії Сейму, у скрапуванні кришталево чистого бісеру зі смарагдових соснових голок — це один і той самий ритм; ось я натраплю на відповідні цьому живому пульсуванню слова; складу їх докупи, зв'яжу римами і розкажу цього вірша вголос — собі, Сестрі Сосні, Братові Сейму; вірш цей буде тим, чого ще ніколи не існувало на цій землі; весен отаких було і буде мільйони, а вірш — він єдина у своєму роді істота, він не є закономірністю природи і не належить до кругообігу; його не можна дочекатися, як весняної зливи з грозою — і, разом з тим, його неможливо сконструювати, організувати, збити, наче ящика з готових дощок слів; його можна тільки створити і тільки людина, жива й приречена крапля часу, може створити його; ось я забуду, постараюся забути про всі негаразди, про те, що в мене цілий тиждень або й два нема хліба, що залишилося дві склянки рису, що нема олії, вже не кажучи про масло, якими я міг би заправити свою злиденну кашу; я таки віддамся ритмові, віддамся весняному шалові, оспіваю її коси і те, яка вона набурмосена спросоння, наче маленька весняна ведмедиця, і те, як вона тішиться гіркувато-ванільному ароматові вранішньої кави, що є Спасом від невиспаного смуру; я напишу на білосніжному папері, що все одно — весна, і видно, як під вечір висять в повітрі білі ниточки; а потім я оспіваю рубін, яким виграє вино в келисі мого батька, мого старого і немічного батька з його світлою і молодою посмішкою, бо він вітає мене з виходом у світ книжки віршів і пишається мною, як старий Ростов пишався молодим; а згодом я опишу пересаджування кущів смородини, щорічні весняні клопоти і їхню тяготу легку, і замурзану свіжою землею маму, її священнодійство над квітником, сліпуче сонце нашого тимчасового життя, відображене на лезі лопати, містичні пахощі білого аліясу, орфічні мандри маленького принца, його хвилинну келію і його вічну троянду, й любов його вічну до цієї троянди, паняночки — підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі — не втримавшись, за ниточку потягнеш — і циркуль дерев'яний до руки тобі впаде; це він добре придумав з тим циркулем, який раптово випадає з нічого, з четвертого виміру, реальний, дерев'яний циркуль! Повністю сюрреалістичний образ, але все зрозуміло й доречно, звідки ж їм іще й падати, тим дерев'яним циркулям, як не з таємної сфери, наповненої безліччю невидимих речей та істот; отже, я напишу сотню віршів, довго продумуватиму композицію книги, не спатиму ночами, мінятиму слова, викидатиму рядки, викидатиму цілі строфи, вписуючи натомість нові; я мріятиму про те, якою ошатною вийде моя книга, як любо буде взяти її до рук; і по

тому, коли я все доладно скомпоную, відшліфую, переконаюся, що таки створив диво герменевтичного кола, пройшовши ним, проживши, описавши — бо спочатку його треба пережити, це правда — і ти накреслиш коло, розтягши циркуля аж до самого краю: о, як же тісно в колі тім довкола, а в нім живуть, радіють і вмирають, — справді, коли я ладен буду померти, маючи чисте сумління і довершене, неподоланне знання того, що все сталося, збулося, що відбулося небувале: прирощення і квітування буття, урожай Дерева Життя, сакральний акт служіння і подяки невідомому Богові — завдяки моєму безсонню, моєму голодуванню, моїй рішучій постанові забути профанний світ, — по тому все це надрукують на огидному папері, з двома десятками диких помилок, погублять епіграфи й присвяти, погублять усю мою працю цілих п'яти або й більше років — і на глум віддадуть мені все це добро на руки, бери, скажуть, носи, торгуй, ти станеш багатим чоловіком, тобі буде чим заправити твій рис; і всі жахатимуться, побачивши цю бридку, неохайну купу попсованого паперу, яку я хотів назвати «Книгою Радості», і добре, що не назвав так, бо це книга убогості, книга українськості, книга образи і приниження, а я ніколи й нікому не дозволяв принижувати себе; і ці книжки сипатимуться, як мачинки з дірявого маку, під ноги перехожим, і ці сліди підошов залишатимуться на найчистіших, які тільки в мене були, словах про запаморочливі коси, про замурзане лице мами, про усміхненого батька, який, долаючи хворобу, віз сюди журнал із публікацією віршів, щоб потішити мене, щоб порадіти разом, бо нам мало залишилося радіти разом у цьому житті; і передзвін соснового бісеру, і все найсвятіше, найдорожче, що тільки судилося нам у цьому блискавичному сполохові — по калюжах, по снігах, по брудних літніх кухнях, потоптане, спаплюжене, — о, ні, я так більше не гуляю».

X

У синьому небі текли білі хмари. Вербове листя відливало блиском зеленого металу і блідий місяць стояв навпроти призахідного сонця. З оболоння долинало кумкання зелених співців мантри і рідка мошка обсідала вузькі, вже засмаглі зап'ястя. Цілувати кожну подряпинку на твоїй ніжній шкірі. Зализувати тонесенькі півмісяці шрамів, янголів майбутніх зморщок, яких ти, проте, не дочекаєшся у стрімкій течії твого неминущого більше життя. Перехоплювати твій погляд і подих, захищати від абсурдної краси приреченого світу, любити і пити тебе до останку, навіжено й безтямно. Ти не осміхнешся на мій шепіт, не відкинеш пасмо з чола, не поглянеш на крихітного годинника. Ти не сядеш навпочіпки біля багаття, що жевріє на березі Сейму. Ти не озирнешся, Андрусю. Скільки би нас не вчило те, що вони називають «життям». Як би не знущалися, як не співчували би ті, кого ще називають людьми. Ти одна і більше такої не буде — під синім небом, між чотирьох стін світу, під білим плином хмар, між рухливими тінями буйного листя з його несамовитими пахощами теперішнього. Тебе не буде під моторошно повним колом багряного місяця, що поволі вибухає за сосновим бором на Сході; ти не схилишся над мініатюрними ліхтарнями пухнатих кульбаб, не відсахнешся від летючої землі, тобі не перехопить серця й подиху графіті вогненної гори книг, над якою в'ються тисячі ластівок, переляканих нічним вогнем; ти сидітимеш спиною до дзеркала, святе стебло маріхуани.

…Забути про все і поринути у лет новітнього письма; прислух'aтися до ритмів, що довибухають у засвідомості вслід за місяцем, випускати їх на поверхню видимого світу, світу чутного й запашного. Писати, вже не озираючись на власне знання і їхню підступність, продажність, пропащість; набирати повні легені повітря і знову пірнати до розкішної самодостатності плину, у неможливість виправлень та скорочень; літати у підводній Речі Посполитій, серед князів, серед садів, бути знову вільним, як і на Початку — те все зосталося на землі, зосталося землі і її намарним людям, обтяженим успадкованою розсудливістю. О, як добре бути собою, відтворюючи свій лик на білому аркуші за посередництвом цілком придатних для нарцисизму слів безпосереднього письма; як добре бути — згадуєш і це, відчуваючи всім тілом сповна. Відчуваєш письмо як жінку, вологу і запашну, кохану, єдину, божевільну, чисту Андрусю; святе письмо; відчуваєш радість — і це ключ до буття — і ці, всупереч Кантові, відчуття розуміння летять, як черешневі пелюстки на цнотливу досвітню воду, засліплюючи єдинорогів і наших Панн, яким більше ніколи не бути такими юними; але сьогодні, ще є сьогодні, ще є ця мить знеможеного глибокого віддиху, ця мить усамітнення і зосередження перед конанням, перед стрибком до неминучої навіки віків минущості і марноти, ще цей сполох над сосновими борами, ще ці пахощі суниць між черленого золота соснових колон у червні, ще один спогад про всі ті обіцянки раю, який не здійснився — але і їх, таких оманливих, виявилося достатньо.

Падає чорна весна на занапащену землю, коні летять схарапуджені, рвуть посторонки й вуздечки; пси безпритульні виходять на вулиці нашого Міста і виють, — тут, де ми були юними і більше ніколи не будемо, де спіткали нас перша убогість і перше багатство, тут, де перша відраза і насолода, перша любов і ненависть, — тут виють пси, відганяючи янголів, що прилетіли на світло від спалених книг; ми блукаємо Містом, проклятим, коханим, шукаєм слідів небувалого раю ранкового, попелу райського, чогось, хоч чогось бодай звідтам, звідтоді, — нема нічогісінько, гола, порожня, безплідна і люба земля, поламані крісла, поламані долі, подертий папір і рана поразки, війна.

Весна — це війна; це бунт священних речей проти довгого стану облоги, проти профанів і проти поган; весна — це абсурд; абсурди, правда, мають здатність минатися; але не всі; ми торкаєм дзеркала і дивимся в них на дими, що стоять над вечірніми обріями; дзеркала проростають галузками, починають сочитися кров'ю; здається, Андрусю, ти мала рацію, ми таки програли цю битву. Відпусти нас до джерел.

Отче.

XI

Минуло два літа, а на третє наймолодшу троянду, яку Костик називав «паняночкою», обсіла попелиця. Гігантські колонії крихітних зелених комах обсипали листя, тонесенькі пагони, і за лічені дні пожерли майже всі пуп'янки, з яких готувалися випурхнути ясно-малинові пташенята. «Чому вона так довго не цвіте?» — здивувався врешті Костик, підійшов до «паняночки» — і вжахнувся. Він кинувся душити попелицю пальцями, але комах було надто багато, до того ж, троянда відчайдушно кололася. Тоді він розчинив у теплій воді майже цілий брусок господарського мила і заходився з усіх боків кропити кущ. За цим і застав його Бамбула, що приїхав у гості. Вони разом докропили «паняночку», а потім про всяк випадок оприскали розчином два інші, старші кущі, які вже давно розквітли біля дротяної огорожі.

— Завтра побачимо, — сказав Костик. — Може, хоч трохи допоможе. А ні, то доведеться купувати якусь хімію. Ходімо обідати.

Він поставив на стіл пательню зі смаженою картоплею, нарізав свіжих огірків, нарвав на грядці молодого часнику і цибулі. Бамбула не забув привезти хліба, він добре запам'ятав ще з минулого приїзду, що по селах з хлібом біда. Пообідавши, вони пішли купатися на Сейм. Плавали довго, насолоджуючись змаганням з ласкавою і сильною течією, яка зносила їх далеко вниз, аж до Острова Осокорів, де медитували рибалки.