Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
Шрифт:
прошепотіла Оттла пошерхлими, пекучими вустами, і — заснула? прокинулася?
Дев'ять концертів
6
Вірш Р.
Концерт № 1
Наруга механізації, що проникла до кожного відтинку життя, є більш прийнятною для плебсу, ніж начало, яке розкриває пелюстки квітам, а промовляє молитвами. Отож, коли перевага прохає у рівного собі, нестача вимагає у вищого; коли перевага заступається за того, хто потерпає, нестача тоді зводить наклеп; коли перевага радісно дякує, нестача вихоплює дари і плює в руку, яка їх подала; коли перевага кається, нестача звинувачує.
Але непідлеглість переваги законам дозволяє робити припущення, що нестача і перевага складають собою один цілісний феномен; тобто кожна перевага, не стаючи нестачею, водночас може бути нею і залишатися собою. Це добре помітно при розподілі видимого і невидимого світів або фарби та зображення. Втрачене щодня зустрічається нам на вулиці, а Тебе неможливо знайти навіть у спеціально призначених для цього місцях.
Тепер кілька краєвидів. Ось перший.
Ми зустрічаємо його на Чернігівщині; батуринські гори видаються на рівнині рядом плавних спалахів, а палац Розумовського та церква, які видно з матіївського берега, подібні до людського голосу, що не розчиняється у створеній співом кількох інструментів гармонії, а навпаки, охоче слугує їй за поводиря. Небо над Сеймом рухоме, цим воно завдячує сніжно-білим хмарам, що мандрують рікою аж до джерел, а також контрастним жовтим піскам, які тиснуться до води, не бажаючи входити в заздалегідь визначені стосунки з лозами. Дерев'яна пішоходка, змайстрована руками людей, об'єднує і завершує краєвид. Берег безлюдний, тільки теплий вітер купається в пісках, брижить сеймову хвилю, сповнену традицією; відтак, качине пір'я залишається на воді, не тоне, і напівзруйнований, ніколи не добудований палац стоїть-летить над своєю напівісторією в невідоме, але й не страшне майбутнє, і церква в неділю та свята все ще отворяє свої брами. Хвиля біжить далі, на хвилі тримаються церква, палац, хмари і зорі, закон, який керує їхнім колообігом. Хвиля біжить, закон відображається в ній, тремтить, трохи спотворюється — і все ж проступає оболоння, потім Киянка, давні провісники теперішньої фальшивої столиці, церквище з соснами святого апостола Івана Богослова, куток Матіївки, нареченний Індією, хвиля котиться далі, і ось уже лісова стежка, вкрита розкритими шишками, мініатюрними моделями пагод, сосни, піщаний кар'єр — усе це визволяється в батьківщину, до якої я вже так довго біжу.
Другий краєвид — це старе європейське місто, у якому все відбувається своєчасно. Сніг паде першого грудня, а вулиці підмітають о шостій ранку протягом останніх трьох століть, з перервами на війни і чуму; місто має власне місце в історії, це місце над місцями — з пахощами кави, які прокидаються вкупі з громадянами. Чужі не розуміють мови міста, але слухняно блукають її вузькими, більше схожими на галереї, вуличками, прислухаються до переконаності, що зростає в привезених здалеку серцях, а вона проголошує: це місто заради міста, самодостатнє, як вітражі і дерев'яні кораблі, і чужинцям тут нема чого робити. Безробітні, як хмари, що пахнуть лавандовим маслом, чужинці тиняються від кав'ярні до кав'ярні, а місто, одвіку хворе на математику, еманує самодостатнє самоусвідомлення, не звертаючи на чужих уваги, потрібної їм хоча б для того, щоб переконатися в реальності цигаркового диму.
Сонце і вітер заливають білий храм Трапеції Сніжної, над яким розкошує синє море з хмарами на хвилях; сиплються черешневі пелюстки, а між пахощами лаванди і ладану, в димі убієнних квітів літають бджоли, приказуючи: «Уже призабуті, прив'ялі в пам'яті, як переламані навпіл стебла полину, о, дивнозвучні чужинців імена; здалеку, з несамовитості світяться ваші прокляті, вічно засмучені, хворі й покірні серця в нашу волю без-божну і перевагу…»
Він і вона сидять у старій альтанці, ховаючись від стрункого дощу, який розпочався одразу ж по церемонії; далі, за катедральним собором, скрегочуть і плачуть трамваї; далі, на горі Ласки цвітуть черешні і ціла гора
А ввечері довго не зачиняються букіністичні крамнички, запилюжені кімнатки з дверми у навскісний натовп, ці крихітні букінґемські палаци.
Ні, місто не має власної назви, його робітники блукають або сидять, склавши руки, його цементові заводи німують, а небо над ними без їдучо-жовтого диму здається чужинцям ненатуральним.
А ось іще один пейзаж. І це — пустеля, безмежна як дитя або місто, і так само — пастка. Шарудить дрібнесенький м'який, мов дівоче волосся, пісок; сума часу, втілена розгонистим жестом. Ніби збиткуючись над подібними міркуваннями, з одного можливого краю пустелі в інший летить зелений метелик, тягнучи за собою східний вітер на тоненькій ниточці мелодії аль-ісфаган. Мабуть, це приручений метелик, хочеться прошепотіти приреченими, потрісканими вустами. Хтось із нас першим бачить руку, котра поволі попускає павутинку мелодії далі, метелик підіймається вище, і видно, як у незримій воді торкаються зорі та пустельники, що стали безсмертними. Вітер є вітром для пустельників, самітники залишаються самітниками для вітру, але всі вони — і зорі — перебувають у пустелі, жовтій, чорній і білій, власне, прозорій.
У нічому перебувають зорі, самітники і вітер зі сходу, отож, їх навіть немає насправді і міріади інших речей та явищ складають одну пустелю, котрої нема.
Кінець першого концерту
Концерт № 2 («Сніжний»)
Мармурові мужі ніколи не довідаються про рівновагу старості: невидющим і холодним не дано осягнути постійно гинучої новизни того, що зберігає пам'ять. Рухливі голоси срібнотілих жон завжди звучатимуть в одно з непорушними голосами живих зелених вакханок, котрі звідали класичний смак крові приреченого на вищість. Чоловіки і жінки злягатимуть у пухнастих снігах, на очах у Того, Хто Сам є втіленням найсвятішої цілісності; і Він кружлятиме довкола них, як одна з післяосінніх квіток, що увечері сходять над планетою.
Як звертається планета до короля, свого сина?
«Сьогодні січень. Я хочу привітати тебе, синку, і забрати звідси. Ти дуже втомився», — проказує вона до негарного напівзруйнованого чоловіка.
«І am nо son of thine, for thou art a beggar, and ugly, and rags», — роздратовано відповідає король.
Вона відходить, закутавшись по очі, і очі її темно-фіалкові, а сльози гарячі як жайворонки. Мармурові мужі ніколи не дізнаються, щ'o може земля; вони гадають: «Земля може тільки тлін. Вона його породжує, вона його знищує. Земля — срібнотіла жона, яка відходить, закутавшись».
Сніги — це родова назва для всіх видів шляхетного каміння, а процес милування ними є і процесом складання їхньої вартості; ліпше всього нам вірити в сніги. Ми не пізнаємо їх ніколи, зразки найвищого мистецтва, показані істотам, які підлягають тлінові, і це єдина їхня тутешня втіха, а заразом — і винагорода.
Хто створив сніги?
Сніги створив Джотто. Вони приходять на землю ніби декаданс, а крихітні бубни, які падають разом з ними на луки та червоні дахи, продовжують лунати ритмом, пануючим у сферах, куди не вільно входити рогатим людям і навіщось прирученим звірятам. Червона дахівка змінюється в білу, ось уже ціла планета — з океаном, з мурашниками, — поволі уподібнюється випуклому з усіх боків дахові дорослого замкненого дому; або ж, будівничі відмовилися робити вікна та двері, наперед знаючи про наслідки. Отак вистукуючи, бубни, білосніжна чума заповсюджують сфери, і ми вже не маємо чим дихати, і чим згадувати, і чим вірити, і ми вже не маємо нічого до знищення, Содом землі вгрузає у шар сніжних бубнів, набубнявілих снігів, одна-єдина сніжка або ж перекотиполе черешневих пелюсток котиться орбітою, від руки намальованою Джотто, восени.
Хтось позіхає — і його плюца сповнюються пелюстками; хтось проказує слово — і воно вкритою пелюстками грудкою стукає об віко труни; хтось пише, але папір на очах розповзається клаптями цвіту з окремими літерами та знаками пунктуації, котрі вже нічого не вказують, бо здійснилася остання вказівка і ми довідалися про сніги.
Буяння шляхетного каміння мешкає в кожному з нас під час мандрів до любові і влади; лише досягнувши їх, ми втрачаємо декаданс, потай шкодуючи за втратою.