Доводи розсудку
Шрифт:
Доки капітани Вентворт і Гарвіл розважали товариство, згадуючи минулі дні та розповідаючи незліченні анекдоти, Енн опинилася осторонь з капітаном Бенвіком і, поступаючись доброму спонуканню, вирішила його розворушити. Він був сором'язливим і схильним до задумливості, але м'якість рис її обличчя та манер невдовзі перемогли, і перші зусилля Енн мали зовсім непоганий наслідок. Очевидно, він мав уподобання до книжок, особливо до поезії і, радіючи, що принаймні на один вечір дала йому змогу заглибитись у теми, не дуже цікаві для його звичайного оточення, вона, однак, сподівалася, що допомогла йому, висловивши думки щодо того, як важливо боротися зі зневірою, на які, що цілком природно, й наштовхувала їх ця бесіда. Бо, хоч і сором'язливий, капітан Бенвік не був потайною людиною: він, здавалося, радів нагоді висловити свої почуття; і, поміркувавши над поезією, її нинішнім розквітом,
Капітан Бенвік уважно слухав, здавалося, вдячний за співчуття; і хоч він хитав головою та зітхав, даючи зрозуміти, як мало він вірить, що книги можуть допомогти в такому безмірному горі, як його власне, їхні назви він, однак, занотував і обіцяв прочитати при нагоді.
Коли вечір закінчився, Енн не могла не всміхнутись, згадавши про те, що приїхала до Лайма, виявляється, для того, щоб проповідувати терпіння й смиренність чоловікові, якого ніколи раніше не бачила; але після більше серйозних роздумів їй довелося визнати, що, як і багато хто з великих моралістів і проповідників, вона конче мало могла підтвердити дивне красномовство своїм прикладом.
Розділ XII
Енн і Генрієтта, помітивши вранці, що прокинулися раніше за всіх, вирішили до сніданку прогулятися до моря. Стоячи на піску, вони дивилися на хвилі, які бігли до їхніх ніг під ніжним південно-східним вітерцем з усією чарівністю, яка тільки можлива на такому низькому березі. Вони віддали належне чудовому ранку, похвалили море, зійшлися на тому, що цей свіжий вітерець надзвичайно приємний, — і замовкли, доки Генрієтта раптом знову не заговорила:
— О, так! Я цілком упевнена в тому, що морське повітря є цілющим для майже всіх без винятку. Без сумніву, воно було дуже корисним для доктора Шерлі після хвороби минулою весною, рівно рік тому. Він сам стверджує, що місяць, який він провів у Лаймі, допоміг йому більше за ліки і що на морі він завжди знову почувається молодим. Ось мене й не покидає думка: як шкода, що він не живе постійно на морі. Як на мене, краще б йому зовсім залишити Апперкросс і переїхати до Лайма. Чи не так, Енн? Ти згодна, що це найкраще і для нього, і для місіс Шерлі? Ти ж знаєш, у неї тут рідня, багато знайомих, їй було б веселіше, і, я впевнена, вона б охоче оселилася там, де є допомога поблизу, на випадок, коли він знову занедужає. Як усе ж таки сумно, що такі чудові люди, як доктор Шерлі та його дружина, які за все своє життя зробили стільки добра, змушені доживати віку в Апперкроссі, де, окрім нашої родини, їм нема з ким і словом перемовитись. Хоч би друзі йому натякнули. На мою думку, вони мають це зробити. Його легко сюди відпустять у його роки та з таким добрим іменем. Єдине, у чому я сумніваюсь, — чи можна його переконати залишити свою парафію. Він людина надзвичайно суворих переконань. Навіть занадто суворих. Справді, Енн, це вже занадто! Чи ти згодна, що священик зовсім не мусить жертвувати своїм здоров'ям заради обов'язків, які не менш прекрасно може виконувати інший? Тим більше що Лайм усього-на-всього за якихось сімнадцять миль від Апперкросса, так що, коли хтось буде чимось незадоволений, він одразу дізнається.
Енн не раз усміхнулася до себе протягом цієї промови та відповідала, від усього серця бажаючи зважити на становище й дівчини, й молодого чоловіка, хоч що могла вона висловити, окрім найзагальніших суджень? Вона й сказала все, розумне й доречне: згодилася з тим, що доктору
— Як би мені хотілося, — продовжувала Генрієтта, дуже задоволена співрозмовницею, — як би мені хотілося, щоб леді Рассел жила в Апперкроссі й була в дружніх стосунках із доктором Шерлі! Я так багато чула, що леді Рассел вміє вплинути на кого завгодно! Вона, мені завжди здавалося, може переконати будь-кого в будь-чому. Я її боюся, я вже тобі казала, просто боюся, вона ж така розумна; але я її надзвичайно поважаю і була б дуже рада, якби в нас у Апперкроссі була така сусідка.
Енн здався кумедним дивний спосіб, яким Генрієтта висловлювала свою вдячність, і такою ж кумедною вважала вона думку, що всі члени сімейства Мазгроув при нинішньому стані речей мають прихильно ставитися до її подруги леді Рассел; вона встигла відповісти, проте, побіжно, лише висловивши надію, що в Апперкроссі ще може оселитися така розумна жінка, — бо назустріч їм ішли Луїза й капітан Вентворт. Вони теж вирішили погуляти, доки сніданок не готовий, але Луїза раптом згадала, що хотіла щось купити в місцевій крамниці, і потягла всіх за собою. Всі слухняно пішли за нею.
Коли вони підійшли до сходів, що вели від берега вгору, джентльмен, який саме тієї хвилини зібрався спускатися, поштиво відійшов убік, аби дати їм дорогу. Вони піднялися й пройшли повз нього; і коли вони проходили, його увагу привернуло обличчя Енн, і він подивився на неї з захопленням, яке не могло їй не полестити. Вона мала надзвичайно чудовий вигляд: од свіжого вітру її щоки пойнялися свіжим рум'янцем, очі сяяли, і це надавало колишньої чарівності правильним милим рисам. Очевидно, незнайомий джентльмен (судячи з його манер, він справді був джентльменом) умів це оцінити. Капітан Вентворт зараз же на неї оглянувся, і вона зрозуміла, що він це помітив. Він поглянув на неї блискучими очима, у яких вона читала: «Ви дуже сподобалися цьому чоловіку, і навіть я цієї хвилини майже впізнаю колишню Енн Елліот».
Вони дочекалися, доки Луїза купить усе, що збиралася, ще трохи погуляли й повернулися до готелю; а коли Енн поспішала зі своєї кімнати до їдальні, вона ледь не зіткнулася з тим самим джентльменом — він виходив із сусідніх дверей. Вона вже раніше збагнула, що він приїжджий, як і вони, а красень лакей, якого вона помітила біля під'їзду, — його слуга. Її здогад підтверджувало те, що і господар, і слуга були в жалобі. Тепер виявилося, що він зупинився в одному готелі з ними. Під час другої зустрічі, хоч якою короткою вона була, вираз його обличчя зміцнив припущення Енн, що він вважав її дуже вродливою, а його поводження, коли вибачався, підказало Енн, що він належить до найвищого товариства. Йому, здається, років тридцять; був не вродливим, але приємної зовнішності. І Енн захотілося дізнатись, хто ж він такий.
Молоді люди майже закінчили снідати, коли, почувши скрипіння ресор (трохи не перше, що вони почули від свого прибуття до Лайма), деякі з них підійшли до вікна. Виявилося, що це бричка, запряжена двома кіньми. Вона тільки-но прибула від стайні до ґанку — хтось збирався їхати. На передку сидів слуга в жалобі.
Почувши слово «бричка», Чарлз Мазгроув прискочив до вікна, щоб порівняти її зі своєю, слуга в жалобі збудив цікавість Енн, і всі шестеро зібралися біля вікна, коли господар брички зійшов з ґанку і, супроводжуваний поклонами господаря готелю, сів до свого екіпажа і рушив у дорогу.
— О! — вигукнув капітан Вентворт, швидко глянувши на Енн. — Це ж той самий чоловік, якого ми зустріли на березі.
Панночки Мазгроув із ним погодились; і, простеживши його шлях на гору, доки це було можливо, всі повернулися до столу. Незабаром увійшов служник.
— Даруйте, — одразу ж сказав йому капітан Вентворт, — чи не могли б ви назвати нам ім'я того джентльмена, який тільки-но відбув?
— Так, сер, це містер Елліот, багатий джентльмен, учора з Сідмута приїхав. Мабуть, ви чули карету, сер, коли вечеряли; він збирається до Крюкерна, а потім до Бата й до Лондона.
— Елліот! — хтось уже встиг переглянутись, а хтось повторив це ім'я, поки служник ще не закінчив своє, однак конче поспішливе, пояснення.
— Господи! — вигукнула Мері. — То це ж наш кузен, звичайно, це наш містер Елліот! Поза всяким сумнівом, це він! Чарлзе, Енн, це ж він! І в жалобі — усе сходиться! Оце так диво! У тому ж готелі, що й ми! Енн, це ж містер Елліот, спадкоємець нашого батька! Даруйте, сер, — звернулася вона до служника, — ви часом не чули, чи казав його лакей, що він належить до сімейства з Келлінча?