Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Отже, ми будемо в небезпеці через кілька тижнів, в зимове сонцестояння?
Брови Уоррена радісно підстрибнули.
— Ну так! Але твоя інформація допомогла зрозуміти дане пророцтво, а заодно зрозуміти і те, що, як нам відомо, є істинним розгалуженням, пов'язаним з цим пророцтвом. Бачиш, стосовно нинішнього зимового сонцестояння існує пророцтво про загрозу світу живих. Щоб одна з гілок реалізувалася, Володар повинен мати в своєму розпорядженні декілька елементів.
Власне треба відкрити врата, але для цього йому по-перше потрібен посередник,
— Уоррен, по-моєму, це досить страшно. Уоррен відмахнувся:
— Та ні ж, ні. Таких похмурих пророцтв досить багато. Але всі необхідні елементи рідко виявляються в один і той же час до в одному і тому ж місці, так що розгалуження найчастіше не реалізується. У книгах повно помилкових розгалужень, оскільки…
— Уоррен, ближче до справи.
— Ах, ну так. Ну, бач, ти сказав, що твій друг володіє кісткою, яка викликає скріна. А Володареві потрібен посередник. Але у того кістки немає. Без кістки скріна і з урахуванням майбутньої розвилки, яку, як нам відомо, ми повинні пройти правильно — а ми вважаємо, що так і буде, — виходить, що це всього лише чергове помилкове розгалуження, а ми в безпеці!
Річарда кольнуло погане передчуття, але оптимізм і впевненість Уоррена розвіяли його. Ентузіазм Уоррена охопив і його. Річард ляснув молоду людину по спині.
— Відмінна робота, Уоррен. Тепер я можу повністю зайнятися своїм Хань.
— Спасибі, Річард! — Розцвів Уоррен. — Я такий радий, що тобі вдалося мені допомогти. Після знайомства з тобою я просунувся набагато далі, ніж міг сподіватися.
Все так же посміхаючись, Річард здивовано похитав головою:
— Уоррен, я ніколи не зустрічав людини, яка була б такою розумною, як ти, і такою молодою.
Уоррен засміявся, ніби почув чудовий жарт.
— А над чим ти смієшся?
— Над твоїм жартом, — пробурмотів Уоррен, витираючи виступили від сміху сльози.
— Який такий жартом? Регіт Уоррена обірвався.
— Щодо моєї молодості. Це жахливо смішно. Річард продовжував ввічливо посміхатися.
— Уоррен, чому це тебе так розсмішило? — Тому що мені сто п'ятдесят сім років.
Річарду звело вилиці.
— Ти жартуєш. Адже це жарт? Ти ж пожартував, правда, Уоррен?
Гарного настрою Уоррена як не бувало. Він моргнув.
— Річард… Ти ж знаєш, вірно? Вони повинні були тобі сказати. Я просто не думав, що вони тобі не сказали…
Річард змахнув книги в сторону і присунув стілець ближче.
— Сказали що? Уоррен, раз вже почав, продовжуй. Ти мій друг, так скажи мені.
Уоррен закашлявся і облизав губи. Нахилившись трохи ближче, він відповів:
— Річард, прости мене. Я думав, ти все знаєш, інакше давно сказав би. Правда, сказав би.
— Та кажи ж!
— Магія.
— Уоррен, — прохрипів Річард, — ти хочеш сказати, що це і на всіх нас впливає? На всіх, хто носить нашийник?
— Ні, взагалі на всіх, хто живе в Палаці. На сестер теж. Палац зачарований. Поки сестри живуть у Палаці, вони старіють, як ми. Через магію ми старіємо повільніше, для нас час йде по-іншому.
— «По-іншому» — це як?
— Чари уповільнюють процес старіння. Для нас проходить рік, а для тих, хто живе зовні, — років десять — п'ятнадцять.
У Річарда закрутилася голова.
— Уоррен, цього не може бути. Просто не може бути. — Він судорожно намагався знайти доказ своєї правоти. — Паша. Паші адже не більше…
— Річард, я знаю Пашу ось вже більше сотні років. Річард відсунув стілець і піднявся. Скуйовдивши п'ятірнею волосся, він промовив:
— Нісенітниця якась. Повинно бути якесь… Навіщо це знадобилося?
Взявши Річарда за руку, Уоррен змусив його сісти. Присунувшись ближче, він заговорив з м'яким співчуттям, як кажуть, коли повідомляють неприємні звістки.
— Навчання чарівника вимагає часу. Там, зовні, в іншому світі, пройшло більше двадцяти років, перш ніж я зміг торкнутися свого Хань. Але для мене пройшло трохи більше року. Тобто тут теж пройшло двадцять років, але я постарів тільки на два роки. Якби чари не уповільнювали наше старіння, ми б всі померли від старості перш, ніж навчилися хоча б світильники запалювати нашим Хань. Я ще не чув, щоб на навчання чарівника йшло менше двохсот років.
Частіше — років триста, а іноді і всі чотириста. Чарівники, що створили Палац, знали про це, тому й зв'язали Палац з нижнім світом, де часу не існує. Я не знаю, як це відбувається, але це так.
У Річарда затряслися руки.
— Але… Я повинен позбутися від нашийника. Я повинен повернутися до Келен. Я не можу чекати так довго. Уоррен, допоможи мені. Я не можу чекати!
Уоррен втупився в підлогу.
— Мені дуже шкода, Річард. Я не знаю, як зняти нашийник, і не знаю, як подолати утримуючий нас тут бар'єр. Але я розумію твої почуття. Через це я і просидів в архівах останні п'ятдесят років. Решті, здається, все одно. Вони кажуть, що це всього лише дозволяє їм більше часу проводити з жінками.
Річард повільно підвівся.
— Я не можу цьому повірити. Уоррен підвів голову.
— Прости мене, будь ласка, Річард, за те, що я тобі це сказав. Мені дуже шкода, що я заподіяв тобі біль.
Ти завжди був…
Річард поклав руку Уоррену на плече.
— Ти не винен. Це не ти зробив. Ти всього лише сказав мені правду. Голос його звучав, як з глибини тунелю. — Спасибі тобі за правду, друже мій.
Єдине, про що він міг думати, коли ноги несли його до виходу, це про те, що його мріям приходить кінець. Якщо він не зуміє позбутися нашийника — все втрачено.