Дума пралісу
Шрифт:
«Досить! Вже все нам ясне! Вже бачимо якнайвиразніше вищість звіриної істоти над людиною! Вже чорніють під нами безмірні челюсті безодні, в котрих валяється, блудить, божеволіє, себе нищить і гине людство! Але нам байдуже, що людина з людиною робить. Хай люди себе мордують, роздирають, палять вогнем, топлять у воді та у власній крові! Та не байдуже нам повинно бути те, що людина простягла свої хижі, нечувано грабіжні руки на нашу звірину землю, на наш зелений квітучий рай! Мільйони наших батьків, матерів, синів і дочок упали й падуть безупинно страшною жертвою людського двоногого виродка природи! Я не хочу у своїй скромності згадувати жахливої
Уста доктора Лиса Микита почали тремтіти й він перестав на хвилину говорити. Стрепенувся й розказував:
«Пам’ятаю так, як нині. Вцілена кулею, моя дружина паде. З її грудей так бухає кров, обкипіла, почорніла. Вона вмирає і кличе до мене останній раз:
«Мій любий, бувай здоров... Дбай за наші діточки»
Кінець. Смерть! Перше моє почування було: «Гинь разом із нею!»
Стаю коло мертвої дружини й наставляю груди до людського напасника. Гукнув стріл. Не чую болю... Не вцілив. Божевілля мене обхоплює. Не знаю, як і коли, тільки одне пригадую: скачу людському розбійникові на груди та в одному менті видираю йому пазурами очі з лоба. Га-га-га! Ох, солодка помсто! Міняй, продавай, зраджуй, убивай, людський трусе, власні жінки, але смерть і пекло тобі за вбивство звіриної жінки!»
Багато звіриних жінок голосно плакали при оповіданні доктора Лиса Микити. А одна гарна лисичка-вдовичка обтерла сльози з очей і не забула при тому станути так, аби Лис Микита побачив усю її красу. Коли ж прокуратор глянув задумано на неї, вона тяжко зітхнула і сказала з болем, перемішаним із ознаками жіночого залицяння:
«Тяжко-вдівцеві без жінки, а вдовиці без чоловіка»
Доктор Лис Микита усміхнувся ласкаво до неї й говорив:
«3 огляду на всі глибокі й мудрі думки, які ми почули досі в часі сьогоднішньої судової розправи, я не боюся закиду, буцімто я хочу поборювати людину з чисто особистих причин. Справа занадто ясна й занадто небезпечна для життя й будучності всіх звірів, щоб дивитися на неї з поверхового, легкодушного або особистого становища.
Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Всім нам, звірям, грозить заглада і смерть од людини. А що людина не зречеться за ніяку ціну свого наміру знищити царство звірів, я ставлю справу людсько-звіриних відносин принципово ось як: або звірі або люди! Або ми, звірі, мусимо згинути з рук людей або люди мусять умерти під кігтями звірів! Третього виходу нема! Ми в сьогоднішній незабутній розправі виказали ясно, що зі становища життєвого принципу матері-природи життя — це боротьба. А з тієї боротьби вийдуть переможцями ті створіння, котрі визначаються вищим розумом і вищою моральною силою. Ми дали докази, ясні як на долоні, що людина віддалилася від матері-природи, відцуралася її та наслідком своєї культури впала глибоко під рівень звіриного розуму і звіриної моралі, як це між іншим виказує світова війна, а ще в більшій мірі повоєнна сучасність між людьми. Значить, людина стратила через ту свою велику брехню, що називається культура, право на життя. Отже, в ім’я матері-природи, в ім’я розвитку й розцвіту всесвітнього життя я думаю, що буду виразником почувань і думок усіх звірів, коли з глибини моєї душі крикну:
«Смерть людині!»
З одушевленим завзяттям перехопили звірі цей оклик і з кожного звіриного горла, на тисячних звіриних мовах зарокотіли громом два могутні і страшні слова:
«Смерть людині!»
Лиш цар Лев мовчав, а може ще дехто. Доктор
«Хто зі звірів переконаний, що слово «людина» становить образу звіриного імені, хай голосує по старозвіриному конституційному звичаю ось як: хвостаті звірі зволять ласкаво піднести при голосуванні хвости «за», не піднести, коли голосують «проти». Птиці й комахи розпустять крила «за», не розпустять «проти».
Звірі прийняли внесок Лиса Микити і президент Найвищого Трибуналу міністр Слон піддав його під голосування.
Цілий звіриний світ голосував за тим, що слово «людина» є образою звіриної честі.
Цар Лев сидів у понурій задумі та дивився на безліч різноподібних хвостиків, хвостів і хвостищ, які піднялися над звірами.
Немає математика, щоби всі ті хвости полічив, не має пера, щоб їх могло списати. Праліс хвостів серед пралісу дерев!
Поведінка осла
Слон хотів уже урядово оголосити вислід голосування, на основі якого звірі добачують у слові «людина» однодушно образу честі. Але в останній хвилині доктор Лис Микита помітив, що осел не підняв хвоста. Зачудований і подражнений він запитав його:
«Пане Осле, невже ви не уважаєте слово «людина» образою звіря?»
Осел відповів:
«І-я, і-я ... так... воно образа...»
«Так чому ж ви, пане Осле, та свого шановного хвоста не підняли?»
«Як же ж мені його піднести?»,— дивувався осел.
«Як то як?»,— усміхнувся прокуратор.— «От так: хвіст узяти тай підняти...»
Осел на те сказав:
«Добре вам так говорити, пане покараторе...»
«Чому я його не бачу, пане Осле?»
«Що ж я тому винен?»,— боронився осел.
Доктор Лис Микита усміхнувся здивовано і сказав:
«Або я сліпий або ви, пане Осле, вибачте, несповна розуму...»
Осел поясняв:
«Пане покараторе, в мене трошки, вибачте, розуму єсть, а тільки я хвоста не маю...»
«Чому?»,— дивувався Лис Микита.
Осел відповів питанням:
«Як же ж мені мати хвіст, як мені його людина відірвала?..»
Останні слова осла викликали веселість у звірів-мужчин, а крайнє обурення на людину серед звіриного жіноцтва. Досада перейшла в роз’ярення, коли одна панна Ослівна залилася рясними сльозами та заридала ось якими словами:
«О, проклята будь людина, що так мені опоганила мого нареченого!»
Собача вірність
Найшовся лиш один звір, який пішов проти думки всіх звірів. Це був Пес.
Доктор Лис Микита глянув на нього гострим поглядом і запитав його:
«Чому ти, єретику, думаєш інакше, ніж усі?»
Пес, який досі поводився непевно й боязливо, обізвався нараз із якоюсь дивною рішучістю:
«Найясніший Царю! Браття й сестри по природі! Убийте мене! Я вірно служив моєму людському панові й моя совість наказує мені скоріше умерти, ніж зламати вірність людині».